Віра Іванівна весь день крутилася біля плити. Коханий синочок приїде в гості з дружиною та дітьми.

– І що ж таке приготувати, щоб догодити? – думала Віра.

Вітя, її син, дуже вибірковий у їжі. Якщо якусь страву не любить, то навіть голодний не торкнеться.

Невістка Аліса, начебто, все підряд їсть, та й що їй робити? Нещодавно з села вибралася, солодше за редьку нічого не їла!

Ні, не таку дружину бажала Віра Іванівна своєму синочку!

Вітя – розумний, красивий, працьовитий, добре вихований – міг би знайти собі й краще.

А ім’я, ім’я! Аліса! Де тільки свати таке ім’я відкопали?

Ось у неї, у Віри – Віктор та Катерина, все просто!

Ще й із дитиною Вітя взяв цю Алісу. Маленька Христина одразу почала називати його татом. Вітя й поплив!

Звичайно, Віра Іванівна ніколи не дозволяла собі критикувати дружину сина, не так була вихована. Сам вибрав, хай сам і збирає урожай свого вибору.

Але ні душею, ні серцем не могла Віра прийняти Алісу!

А Вітя живе з Алісою вже чотирнадцять років і, певне, задоволений.

***

– Ох, приїхали! – Віра Іванівна витерла руки і пішла до дверей зустрічати гостей.

Біля входу вже стояв чоловік Віри, Петро Семенович і вітав дорогих гостей. Обійняв і поцілував сина, невістку та онуків.

Христина, як завжди, тихо прошмигнула в маленьку кімнату і вмостилася в крісло з книгою.

“Вся в матір!” – констатувала вкотре Віра.

Внучок Андрійко радісно побіг до зали, де бабуся накривала стіл.

– Мамо, ми тобі тут постільне в подарунок привезли! – сказав Віктор до мами.

Аліса простягала красиво запакований комплект білизни. Віра Іванівна взяла подарунок з рук невістки, сухо подякувала і кинула його на диван.

– Ще ми торт купили, сиру, ковбаски…, – продовжив син.

Віктор відніс на кухню покупки.

– Давайте сідати, ви з дороги зголодніли, мабуть? Ой, я ще Катю з Олексієм покликала, вони пізніше приїдуть.

Катя – дочка Віри та Петра, Олексій – їхній онук.

Як змінилася усмішка Аліси, помітив лише Віктор. І він знав причину: його сестра Катерина була надто галасливою, надто великою! Її син постійно ображав їх Андрійка.

Алісі ставало некомфортно поруч із сестрою та племінником чоловіка.

Віктор погладив долоню дружини, підбадьорюючи її.

***

Сімейство сіло за стіл.

Віра Іванівна пильно стежила за всіма: хто їсть, хто не їсть, чи всі страви скуштував кожен гість, нагадувала, підкладала.

Аліса їла дуже мало, це теж дратувало Віру: як так, доросла жінка так мало їсть?

Христина теж не відставала від мами.

Хто радував Віру Іванівну, то це син і онук, вони навертали так, що тільки тріск за вухами стояв.

“Ось вона, наша порода!” – задоволено усміхалася Віра.

Адже спочатку вона не хотіла приймати онука, сама себе накручувала, що це не син Віктора.

Навіть натяки Віті робила! Але син чи не зрозумів, чи не захотів розуміти, але на поводі у матері не пішов.

А коли Андрій підріс, стало очевидно, що він – вилитий дід Петро.

***

Розмова за столом торкнулася роботи та професій.

– А ти далі не працюєш? – звернулася Віра до Аліси.

– Мамо, ти, мабуть, забула? Я ж тобі казав, що Аліса працює в Інтернеті.

– Так, я працюю вдома за комп’ютером. Це звичайна робота, лише віддалена.

– Що ж за така робота, сидячи вдома, кнопочки натискати!

Віра Іванівна була людиною старого загартування і не розуміла, як так можна працювати вдома. Та ще й гроші за це отримувати!

Їй здавалося, що Аліса зі своєю донькою сіла на шию її синочка і злазити не збирається.

Віра шкодувала Віктора, він один годує всю сім’ю, а дружина його не поворухнеться, щоб на роботу влаштуватися!

Добра мама сподівалася, що її улюблений синочок прозріє, і покаже Алісі, хто в хаті господар. А може взагалі розлучиться з цією неприємною особою.

Забула, ой, забула Віра Іванівна, що щовесни родина сина приїжджає допомагати садити картоплю. І Аліса ніколи не ухиляється, працює нарівні з рештою.

Місяць тому заїкнувся Петро Семенович, розмовляючи телефоном із сином, що дрова треба прибирати, а в нього самого сил немає.

Вітя з Алісою і з дітьми відразу примчали, і всі разом швиденько впоралися з дровами.

Віра Іванівна віддала перевагу забути, що дочка Катерина зі своїм чоловіком жодного разу не приїхала допомогти, хоча їм тут їхати п’ятнадцять хвилин. А Віті – п’ять годин.

Аліса відчуває, що Віра не любить її і Христину, таки не рідні. Добре хоч, не протистоїть відкрито.

Молода жінка сподівається – свекруха зрозуміє, що ділити їм нема чого і Вітя щасливий з нею, з Алісою.

А поки що посміхається батькам чоловіка, допомагає садити картоплю та носити дрова. Навіть з Катериною Аліса находит загальні теми! Але її зусилля ніхто не цінує, окрім чоловіка.

Чому батьки, особливо матері, часто не можуть прийняти вибір своїх дорослих дітей? Вважають, що втрачають свого сина чи доньку?

А чому б не глянути з іншого боку? Адже вони набувають ще одного сина чи доньку!

А якщо їхня дитина щаслива у шлюбі, виходить, що мама – егоїстка?

Джерело