Ось уже 3 роки я працюю продавщицею солодощів у кіоску на жвавій вулиці Києва. Спочатку робота мені здавалася цікавою, легкою і цікавою.

Але поступово юрби клієнтів, у кожного з яких свої таргани в голові, почали мене дратувати. Так, є й хороші люди, але мені здається, що поганих, озлоблених хамів, які вважають мене своєю прислугою лише тому, що платять мені якісь гроші, набагато більше.

Спочатку я намагалася бачити в роботі тільки добре, акцентуватися на позитиві і не запам’ятовувати грубості та хамство інших клієнтів. Але це допомагало недовго.

Зрештою я почала робити дрібні гидоти тим покупцям, які погано ставилися до мене. Запам’ятати їх було легко, оскільки багато хто приходив майже кожен день і в мене складалося враження, що не в останню чергу приходили для того, щоб скидати свій негатив на мене, псувати мені настрій і тому покращувати свій.

Я спеціально роняла їх печива та цукерки без упаковки на брудну підлогу скриньки, робила каву та чай із брудної води, брала брудними руками продукти, які потім їм продавала.

І ця маленька помста допомагала мені справлятися з психологічними навантаженнями, почуватися звичайною людиною, яку нікому не можна образити безкарно.

Іноді я думаю, що це дитинство, що це безглуздо і низько. Я розумію, що вчиняю неправильно, але щоразу, бачачи хамніваті морди в віконці свого кіоску, знаходжу собі все нові й нові виправдання робити гидоті цим людям.

КІНЕЦЬ.