– Зіна! Ти де? – долинав з подвір’я голос сусідки Василини. – Тільки її не вистачало! І головне, коли? – подумала Зіна, коли вже все вирішила і лягла, щоб спокійно піти, – Зіна зітхнула, і сіла на ліжку. – Чого гукаєш? Тут я! – вигукнула вона у відповідь. Двері в сінях відчинилися, сусідка зайшла в кімнату Зіни. – Ти чого така стривожена? – Зіна здивовано, подивилася на Василину. – Ой, Зіна, тут таке біда… Така біда…, – повторювала сусідка. – Яка біда? – Зіна аж підвелася з ліжка, нічого не розуміючи

 

– Зіна! Чуєш? Ти де? – долинав з подвір’я голос сусідки Василини, і Зіна скривилася.

– Тільки її не вистачало! І головне, коли? – подумала Зіна, коли вже все вирішила і лягла, щоб спокійно піти. 

А що? Час вже! Вісімдесят років з гаком вже. Буде! Очі майже не бачать, вуха чути відмовляються. Як телевізор подивитися, так доводиться на всю гучність вмикати. Зовсім стара стала… Вже час.

Так ні, і тут не дадуть спокою!

Зіна зітхнула, покректала трохи, і сіла на ліжку. Адже не відчепиться!

– Чого гукаєш? Тут я! – вигукнула у відповідь Зіна.

Двері в сінях відчинилися, впускаючи сусідку, Василину, і кота Зіни, Рижика. Той, мабуть, знову щось накоїв, бо, зайшовши до хати, тут же шмигнув під лаву. Зіна зиркнула на кота, але тут же забула про нього.

– Ти чого така стривожена? – Зіна здивовано підняла тепер вже рідкі брови.

Колись вони були густими й чорними. Варто було Зіні повести бровою і тут же був кавалер, що проводить до хвіртки. Але тільки проводити. А більше ні-ні. Нехай навіть не мріє! Хлопці строгу вдачу Зіни знали і за те її сильно поважали. Чекали, коли вона когось вибере. А вона й вибрала. Тільки не зі своїх. Приїжджий хлопець із будівельників. Нічого такий, ввічливий.  До матері з батьком насамперед прийшов. Усе так сказав, як треба і покликав Зіну за себе. 

Батьки спочатку сумнівалися, а потім все ж таки добро дали. Розписали їх тут, а потім чоловік відвіз Зіну до міста. І який був розумний! Сам навчався і Зіну переконував. Як не нудно їй було, а вчилася. 

На фабриці, де Зіна працювала, з освітою людей дуже поважали. Ось і її спочатку до бригадира підвищили, а згодом і до начальника цеху. Дітки один за одним. Словом, голову підняти ніколи було. На пенсію вийшла, почала мріяти, як би до села повернутися. Там нікого з рідних вже не лишилося. Батька і мами давно вже не стало, а більше нікого і не було. А Зіні все снився її дім, батьківський, і річка, і ліс.

Діти її мрій не оцінили. А дочка старша зовсім образилася.

– Що це ви, мамо, вигадали! Мало турбот вам? Он у мене ще один на підході. У брата – троє, у сестри маленький. Тільки встигай! Та й як нам без допомоги? Ні, сидіть у місті. Хоча б поки діти не підростуть. А там вже, робіть що хочете.

Зіна подумала-подумала та погодилася.  Але мріяти не перестала. Навіть вмовила сина пізніше звозити її в село. Він нову машину купив, Зіна допомогла грошима, от і обкатає. Новенька машина сяяла яскравіше за сонечко. Зіна, гордо поглядаючи на сусідок, які вибігли подивитись на приїжджих, вклонилася і повернулася до своєї хвіртки. Зайшла на подвір’я! Що це? Це ж її дім..

Будинок ніби сів на призьбу. Самотній, стомлений, як старий. Забиті вікна та двері, зарослий до самих воріт бур’яном двір. Зіна закрила рота долонею і обернулася до сина:

– Не можна так! Це неправильно!

– Мамо, так не жив ніхто стільки років. Ви не переживайте! Все впорядкуємо! Буде ще краще!

Зіна насилу пролізла крізь бур’ян і посмикала великий навісний замок на дверях.

– Погано…

Поспілкувавшись із сусідами, вона повернулася до міста і почала збиратися.

– Мамо! Ви знову! То ж казали вже. Зачекайте!

– Що ще? Дітлахи вже виросли. Усі до школи ходять. А там нікого… Досить, діти дорогі, додому хочу. А ви дітлахів на канікули привозите. Їм там роздолля, а мені велика радість.

Дочка Зіни уважно подивилася на матір, зітхнула і пішла дзвонити сестрі. Якщо така справа, треба по-людськи.

Везли Зіну додому всією родиною. Дітлахи, вигукували від захоплення, шукали в заростях малину, а дорослі впорядковували будинок і двір. За вихідні впоралися. Відмили та відчистили все, що тільки можна було. Підправили паркан, перекрили дах. І будинок ожив, задихав, мигнув чистими вікнами, на яких затремтіли легкі фіранки, вишиті ще матір’ю Зіни. 

Зіна, вийшовши вранці на ганок, після того, як поїхали діти, щасливо видихнула:

– Вдома!

І потяглися роки щастя. Їй не було самотньо. Вона завела господарство. Потрібно ж допомогти дітям? Де курочку, де качечку, де картопля… Цього добра багато не буває. Знову ж таки дітлахи влітку приїде, годувати треба. А онуків у неї багато! Аж семеро! І всі кохані, довгоочікувані. З їхнім приїздом будинок ніби виростав, ставав просторішим. 

А зимовими вечорами Зіна в’язала, перекидаючись із сусідками плітками. На Новий рік зазвичай виїжджала до міста, щоб відвідати дітей та зустріти з ними свята, але щоразу хотілося назад, турбуючись, як там будинок, як господарство.

А потім онуки виросли. Стали все рідше приїжджати. Навчалися, роз’їхалися, і тільки листи, які іноді цілими пачками приносив листоноша, радували Зіну. На них вона відповідала завжди із задоволенням та докладно. Через кілька років хтось із них повернувся до рідного міста, і Зіна знову стала потрібна.

Крокували повз роки, Зіна старіла, а з нею разом старіла і хата. 

Не стало старшої дочки, за нею сина, а Зіна все жила. Внуки кликали в місто, обіцяючи доглядати її, та тільки вона не хотіла.

– Не буду обтяжувати! Сама ще впораюся! Краще дітей привозіть у гості.

Правнуків любили Зіна не менше ніж онуків колись. І знову будинок дихав, оживаючи, знову дивився вже підсліпуватими віконцями на дітвору, що скаче по двору. Тільки тепер Зіна вже не була сама з дітьми. Тяжко. Приїжджали онуки, няньчили дітлахів, крутили на зиму соління і вечорами відчайдушно сміялися, слухаючи бабусині розповіді про те, як вони були маленькими.

І ось, одного з таких приїздів, Зіна випадково підслухала розмову молодших онучок.

– Хто ж за нею доглядатиме? Вона нікуди звідси не поїде. Та й місця, що в тебе, що в мене, не багато. Самим мало. Переїжджати сюди? А де працювати? Дітей якось піднімати треба …

– Не про те ти зараз. Вона ж старенька вже. Тяжко одній. Треба щось думати. Ще зиму вона тут сама не протягне.

– Треба…

Внучки зітхали, а Зіна тихенько відійшла від дверей. Вона знала всі половиці в своєму будинку. Жодна з них не рипнула, не видала її.

Ось тоді вона й вирішила, що їй пора. А що?! Життя прожите. І гарне життя. Ніхто не скаже, що неправильне чи якась не таке. Дітей підняла, онуків, навіть із правнуками допомогти встигла. Чим погано? А те, що люди похилого віку завжди молодим заважають, так це ж життя.

І Зіна почала готуватися. Насамперед упорядкувала будинок. Мало що. Раптом хтось надумає тут жити. Не можна, щоб як того разу.

Написавши сусідці записку, де просила подбати про хазяйство, вона поклала її зверху на скриньку. Дерев’яну цю скриньку Зіна давно приготувала правнучкам. Великого багатства у неї ніколи не було, але дещо вона дівчаткам зібрала. Поклавши поруч тлумок з одягом, вона лягла на ліжко. Рижик застрибнув було теж, щоб прилаштуватися поряд, але Зіна кинула.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩