Зіна поверталася додому з важкими пакетами у руках. Раптом її гукнула сусідка. – Зіно, там Наталя твого чоловіка до себе додому повела, – сказала Галина. – Може кран замінити чи ще щось? – невпевнено сказала Зіна. – Ох, знаю я цю допомогу, – єхино сказала Галина. Зіна вирішила перевірити, чим займається її Іван. Пішла до квартири Наталі, подзвонила у двері. За хвилину на порозі з’явилася Наталя, і побачивши Зіну запитала: – Чоловіка шукаєш? А він у ванній. Зіна аж застигла почувши це

 

Скільки Зіна живе зі своїм чоловіком Іваном, а це ні мало, ні багато, тридцять чотири роки, стільки ревнує його до жінок. Він вже давно звик до її сварок, бурчання, і дружину свою любить, а ось жодну жінку, дівчину, не подивившись на неї уважно, повз пропустити не може. Добре, якщо один йде чи їде, а коли поряд дружина, вона смикає його:

– Знову! Не можеш пропустити жодної спідниці!

– Зіно, ну що ти починаєш, вже й одним оком подивитися не можна чи що? Адже я чоловік, справжній чоловік! – приобнімаючи дружину за талію, посміхався Іван, намагаючись уникнути сварки, що назріває.

Іноді йому навіть подобається, що вона ревнує, коли не сильно свариться, бо народна мудрість говорить: «ревнує, значить любить», а Іванові це бальзам на душу, певен, любить його Зіна. А що, живуть вони добре з Зіною, якщо не брати до уваги її ревнощі, вона господарська , весь час миє, чистить, прибирає, все в неї сяє. І доньку таку ж виховали господарську та доброчесну.

Живуть вони у тихому районі невеликого міста, вздовж вулиці стоять чотириповерхові будинки, цегляні та міцні. В одному з таких будинків і живуть вони давно, відколи Іван купив цю квартиру. Під вікнами їхньої квартири проходить залізниця, але вони давно звикли до поїздів. Іван, навіть дивлячись у вікно, розрізняє по звуку коліс чи йде пасажирський чи товарний поїзд.

Інші вікна виходять на подвір’я, подвір’я у них тихе, зелене, сусіди знають один одного.

З недавніх пір Зіна на пенсії, а Іван продовжує працювати на заводі в транспортному цеху. Поміж собою сусіди живуть дружно, іноді навіть свята спільно відзначали у дворі. Накривали довгий стіл, потім дружно співали та танцювали. Раніше було так, жили дружно, але зараз життя інше, у багатьох дачі, на вихідні їдуть, і Іван із Зіною теж їдуть на дачу за місто. Донька одружена, давно вилетіла з рідного гнізда, живуть із чоловіком у Вінниці, щороку приїжджають у відпустку, привозять онука на радість бабусі з дідусем.

І все-таки у сім’ї Зіни зустрічаються непорозуміння. Іноді знайомі при зустрічі розповідають про її Івана, як він на роботі фліртує з жінками, може підморгнути, напарниць своїх так обнімає за талію, що та, аж рум’янцем вкривається, та ще може запропонувати щось таке… Жінки – колеги сміються:

– Ну ти, Іван, даєш… Якби ж твоя дружина це бачила. Вона б зараз тобі показала.

Івану п’ятдесят сім, виглядає добре, не «вживає», як інші чоловіки. Багато дружин ставлять його за приклад своїм. А ті парирують:

– Не «вживає» , проте жінок дуже любить. Ось і вибирайте, що краще? – а дружини бурчать, і не знають, що краще.

З’явилася в будинку нова сусідка, жінка приємна, трохи повненька, але це їй навіть пасує. Сорока восьми років, спритна, швидко з усіма перезнайомилася, представляючись:

– Здрастуйте, мене звати Наталя.

Живе ця Наталка в сусідньому під’їзді, винаймає однокімнатну квартиру, Зіна теж з нею знайома. Самотня, каже, що з чоловіком давно у розлученні. Десь через два місяці помітила Зіна, що поклала Наталя своє око на її Івана. Часто бачить у вікно, як Наталя чекає, а потім розмовляє з її чоловіком у них під вікном кухні, обидва сміються, іноді довго розмовляють, іноді ні. А Іван нишком кидає погляд на свої вікна, він знає, що Зіна підглядає, хоч її й не видно у вікні. А коли заходить додому, вислуховує від дружини:

– Вже дід давно, а все повз чужу жінку пройти не можеш. Все тебе розпирає, хоч про онука згадав би, та посоромився вже заглядатись на жінок.

Іван знає свою дружину, але промовчати теж не може:

– А що тут такого, ну поговорив із сусідкою, якщо вона зупинила, розмовляє, я що з усіх ніг від неї біти додому повинен? І чого я повинен соромитися? Я чоловік, хай і дід, але завжди радий допомогти жінці, ти ж знаєш. Живе одна сусідка, а може й справді у чомусь допомогти треба, а чоловіка поруч немає.

– А ти що вирішив усім самотнім жінкам на допомогу прийти? – сказала дружина.

– Ну, не пропадати ж самотній жінці. А те, що в мене є онук, я пам’ятаю, і не треба мені щоразу про це нагадувати. Я дуже хороший дід, і між іншим онука навчаю, що дівчаток і жінок треба поважати. І що виходить? Онука вчу поважати жінок, а сам маю стояти осторонь? – спокійно роздуував Іван, бачачи, як дружина ледве стримується.

Але він знає, що треба обійняти дружину, заспокоїти, що вона одна в нього найкраща і кохана. Тоді Зіна починає на стіл накривати, чоловік із роботи прийшов, треба годувати його вечерею.

Зіна чекає з роботи чоловіка, дивиться у вікно, нарешті з’явився Іван, і тут з’явилася Наталка. Про щось серйозно говорила, розмахуючи руками, і вони попрямували до її під’їзду. Зіна від такого нахабства ледве стримувалася. А Іван навіть не озирнувся, мабуть, щось серйозне там сталося у сусідки. Минуло півгодини, чоловік додому ще не прийшов, Зіна місця собі не знаходить, пройшла ще година, а Івана нема вдома.

Зіна вийшла у двір, а там вже сусідка Галина, яка живе поряд з Наталкою.

– Зіна, ти що не бачиш, як ця Наталя твого чоловіка до себе додому повела. Вона часто водить чоловіків, різних. Я поряд живу, все бачу.

– Та бачила я у вікно, але думаю, що вона Івана попросила допомогти в чомусь. Може кран замінити чи що? – Невпевнено говорила вона.

– Ох, знаю я цю чоловічу допомогу, он скільки часу минуло, а він усе там.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩