Зіна поверталася додому з важкими пакетами у руках. Раптом її гукнула сусідка. – Зіно, там Наталя твого чоловіка до себе додому повела, – сказала Галина. – Може кран замінити чи ще щось? – невпевнено сказала Зіна. – Ох, знаю я цю допомогу, – єхино сказала Галина. Зіна вирішила перевірити, чим займається її Іван. Пішла до квартири Наталі, подзвонила у двері. За хвилину на порозі з’явилася Наталя, і побачивши Зіну запитала: – Чоловіка шукаєш? А він у ванній. Зіна аж застигла почувши це

Скільки Зіна живе зі своїм чоловіком Іваном, а це ні мало, ні багато, тридцять чотири роки, стільки ревнує його до жінок. Він вже давно звик до її сварок, бурчання, і дружину свою любить, а ось жодну жінку, дівчину, не подивившись на неї уважно, повз пропустити не може. Добре, якщо один йде чи їде, а коли поряд дружина, вона смикає його:

– Знову! Не можеш пропустити жодної спідниці!

– Зіно, ну що ти починаєш, вже й одним оком подивитися не можна чи що? Адже я чоловік, справжній чоловік! – приобнімаючи дружину за талію, посміхався Іван, намагаючись уникнути сварки, що назріває.

Іноді йому навіть подобається, що вона ревнує, коли не сильно свариться, бо народна мудрість говорить: «ревнує, значить любить», а Іванові це бальзам на душу, певен, любить його Зіна. А що, живуть вони добре з Зіною, якщо не брати до уваги її ревнощі, вона господарська , весь час миє, чистить, прибирає, все в неї сяє. І доньку таку ж виховали господарську та доброчесну.

Живуть вони у тихому районі невеликого міста, вздовж вулиці стоять чотириповерхові будинки, цегляні та міцні. В одному з таких будинків і живуть вони давно, відколи Іван купив цю квартиру. Під вікнами їхньої квартири проходить залізниця, але вони давно звикли до поїздів. Іван, навіть дивлячись у вікно, розрізняє по звуку коліс чи йде пасажирський чи товарний поїзд.

Інші вікна виходять на подвір’я, подвір’я у них тихе, зелене, сусіди знають один одного.

З недавніх пір Зіна на пенсії, а Іван продовжує працювати на заводі в транспортному цеху. Поміж собою сусіди живуть дружно, іноді навіть свята спільно відзначали у дворі. Накривали довгий стіл, потім дружно співали та танцювали. Раніше було так, жили дружно, але зараз життя інше, у багатьох дачі, на вихідні їдуть, і Іван із Зіною теж їдуть на дачу за місто. Донька одружена, давно вилетіла з рідного гнізда, живуть із чоловіком у Вінниці, щороку приїжджають у відпустку, привозять онука на радість бабусі з дідусем.

І все-таки у сім’ї Зіни зустрічаються непорозуміння. Іноді знайомі при зустрічі розповідають про її Івана, як він на роботі фліртує з жінками, може підморгнути, напарниць своїх так обнімає за талію, що та, аж рум’янцем вкривається, та ще може запропонувати щось таке… Жінки – колеги сміються:

– Ну ти, Іван, даєш… Якби ж твоя дружина це бачила. Вона б зараз тобі показала.

Івану п’ятдесят сім, виглядає добре, не «вживає», як інші чоловіки. Багато дружин ставлять його за приклад своїм. А ті парирують:

– Не «вживає» , проте жінок дуже любить. Ось і вибирайте, що краще? – а дружини бурчать, і не знають, що краще.

З’явилася в будинку нова сусідка, жінка приємна, трохи повненька, але це їй навіть пасує. Сорока восьми років, спритна, швидко з усіма перезнайомилася, представляючись:

– Здрастуйте, мене звати Наталя.

Живе ця Наталка в сусідньому під’їзді, винаймає однокімнатну квартиру, Зіна теж з нею знайома. Самотня, каже, що з чоловіком давно у розлученні. Десь через два місяці помітила Зіна, що поклала Наталя своє око на її Івана. Часто бачить у вікно, як Наталя чекає, а потім розмовляє з її чоловіком у них під вікном кухні, обидва сміються, іноді довго розмовляють, іноді ні. А Іван нишком кидає погляд на свої вікна, він знає, що Зіна підглядає, хоч її й не видно у вікні. А коли заходить додому, вислуховує від дружини:

– Вже дід давно, а все повз чужу жінку пройти не можеш. Все тебе розпирає, хоч про онука згадав би, та посоромився вже заглядатись на жінок.

Іван знає свою дружину, але промовчати теж не може:

– А що тут такого, ну поговорив із сусідкою, якщо вона зупинила, розмовляє, я що з усіх ніг від неї біти додому повинен? І чого я повинен соромитися? Я чоловік, хай і дід, але завжди радий допомогти жінці, ти ж знаєш. Живе одна сусідка, а може й справді у чомусь допомогти треба, а чоловіка поруч немає.

– А ти що вирішив усім самотнім жінкам на допомогу прийти? – сказала дружина.

– Ну, не пропадати ж самотній жінці. А те, що в мене є онук, я пам’ятаю, і не треба мені щоразу про це нагадувати. Я дуже хороший дід, і між іншим онука навчаю, що дівчаток і жінок треба поважати. І що виходить? Онука вчу поважати жінок, а сам маю стояти осторонь? – спокійно роздуував Іван, бачачи, як дружина ледве стримується.

Але він знає, що треба обійняти дружину, заспокоїти, що вона одна в нього найкраща і кохана. Тоді Зіна починає на стіл накривати, чоловік із роботи прийшов, треба годувати його вечерею.

Зіна чекає з роботи чоловіка, дивиться у вікно, нарешті з’явився Іван, і тут з’явилася Наталка. Про щось серйозно говорила, розмахуючи руками, і вони попрямували до її під’їзду. Зіна від такого нахабства ледве стримувалася. А Іван навіть не озирнувся, мабуть, щось серйозне там сталося у сусідки. Минуло півгодини, чоловік додому ще не прийшов, Зіна місця собі не знаходить, пройшла ще година, а Івана нема вдома.

Зіна вийшла у двір, а там вже сусідка Галина, яка живе поряд з Наталкою.

– Зіна, ти що не бачиш, як ця Наталя твого чоловіка до себе додому повела. Вона часто водить чоловіків, різних. Я поряд живу, все бачу.

– Та бачила я у вікно, але думаю, що вона Івана попросила допомогти в чомусь. Може кран замінити чи що? – Невпевнено говорила вона.

– Ох, знаю я цю чоловічу допомогу, он скільки часу минуло, а він усе там.

Так і стояли Зіна з Галиною, дивлячись на під’їзд, коли вийде звідти Іван, а його все немає.

– Ось з роботи вже, як майже дві години, і їсти не хоче, чи що? – казала дружина.

– А може, Наталка його нагодувала вже? – єхидно питала сусідка.

Не вистачило терпіння Зіні чекати чоловіка, попрямували вони рішуче із сусідкою до цієї Наталки. Подзвонили у дзвінок, не відчиняють, давай стукати. Довго не відчиняли, але нарешті з’явилася у дверях Наталка, і побачивши Зіну запитала:

– Привіт, Зіна, чоловіка шукаєш? А він у ванній.

– Де? У ванній, а що він там робить? Миється чи що? – Зіна рішуче вирушила у ванну. А Іван лежав на підлозі і міняв сифон під ванною, брудний весь.

– Нічого собі сантехнік. Щось довго ти тут засидівся, хоч би сказав дружині, де ти. А то люди добрі мені повідомили, – невдоволено бурчала Зіна, – чи ви спочатку чимось іншим займалися?

– Ой, дружино, привіт. Та ось зустріла мене сусідка з схвильованими очима, каже, що кран капає, от і пішов допомогти. А хто допоможе, живк одна. Нічим ми більше не займалися.

– Зрозуміло, значить вчасно ми прийшли з Галиною, невідомо на скільки тут затримався б, – говорила Зіна.

Тут не витримала Наталя:

– І що за жінки, не можна чоловіка додому запросити. Так, можу й звабити чоловіка, а що я ще молода й гарна, чим я гірша? Правда Іване? Ще жоден мені не відмовив, тож тримайте міцніше своїх чоловіків, – вона засміялася заливисто, а Зіна застигла.

– Не вдасться у тебе мого чоловіка звернути з дороги, я тобі не дам. Давай вставай, Іване, пішли додому.

– Та почекай ти, трохи лишилося, хвилин через сім-десять закінчу, – озвався невдоволений чоловік.

Коли прийшли додому, Іван пішов під душ, а Зіна поставила вечерю на стіл.

Вона думала, що Іван її старіє, скоро заспокоїться, не дивитиметься на жінок. Але вона, звичайно, помиляється, чоловік, є чоловік, і, напевно, до останніх днів своїх залишиться таким.

Іван сів за стіл:

– А мені Наталя обіцяла вечерю, каже, що пиріг спекла, не встиг я спробувати. Цікаво, пироги у неї смачні виходять, як у тебе, чи гірші? – усміхався він.

– Ось-ось, вчасно ми прийшли з сусідкою, ще невідомо чим закінчилася б ваша спільна вечеря, – злилася Зіна.

Іван закінчив вечерю, підвівся, обійняв свою Зіну:

– Ох, дружино, коли вже ти заспокоїшся? Я тебе люблю, ти ж знаєш, а все не довіряєш мені. А загалом правильно робиш. Я теж такий самий чоловік, як і всі. Мені теж хочеться ласки та приємних слів, так що тримайся дружина, не розслабляйся! Хоч і кажуть, що з віком чоловіки, як це сказати правильніше, стають спокійнішими, чи що. Так що я точно можу сказати тобі дружина, що це наклеп. Поки що, а там поживемо, побачимо! – весело говорив Іван.

Зіна мовчала, а Іван здивовано дивився на неї, думаючи про себе:

– Якось дивно, мовчить сьогодні моя дружина. Цікаво, що думає?

А Зіна думала, і справді їй пощастило, що має чоловіка, хоч і дивиться на всі боки, але свій, рідний. Чоловік у будинку потрібний. А самотнім жінкам справді важко доводиться, чоловічі руки потрібні, та хоч сифон поміняти.

КІНЕЦЬ.