Юрко зайшов до мами свого друга Толіка, він скоро мав повернутися з служби. – Юра, – зітхала мама Толіка, – Може тобі відомо щось? Він каже, що приїжджає не один. А з дружиною. – Не знаю я, – розводив Юрко руками, – Мені також нічого не розповідає. До зустрічі готувалися ґрунтовно. Накрили столи. Запросили друзів. Відчинилися двері. Толік, сяяв на порозі. За його спиною виднілася тендітна темноволоса дівчина. – Знайомтеся. Це Марія! Моя дружина, – гордо сказав Толік. Юрко привітався, глянув на дівчину і застиг

 

Рідне місто зустріло Юру похмурим небом, мрякою, дощем і брудними вуличками. Чоловік зіщулився, натягнув кепку і неквапливо попрямував до будинку. Все тут було таке знайоме, але з роками стало чужим.

Біля старої школи Юра зупинився. Та ж будівля, тільки мабуть нещодавно відремонтована, той самий двір та футбольне поле. Це було найкраще місце, де він і його нерозлучний друг Толік, проводили весь свій вільний час.

Двір не змінився. Хіба тільки старі гойдалки, яскраво пофарбовані, красувалися серед сірих будинків.

Толік. Друг. Юрко не пам’ятав, коли познайомився з ним. Батьки дружили між собою, ця дружба передалася хлопчикам. У дитинстві вони разом ганяли м’яч, у юності бігали на танці. Горою стояли один за одного.

Після школи Юра вступив до інституту, а Толік пішов на службу.

– Друже, – сміявся Толік, – У мене дівчини немає, може хоч ти мене дочекаєшся?

– Не хвилюйся, – сміявся у відповідь Юра, – Дочекаюся! З іншими дружити не буду.

Час пробіг швидко.

– Юра, – зітхала мама Толіка, – Може тобі відомо щось? Він каже, що приїжджає не один. З дружиною. Хто така? Я дзвоню, питаю. А він лише сміється. Приїдемо, познайомишся.

– Не знаю я, – розводив друг руками, – Мені також нічого не розповідає. Не засмучуйтесь, дружина, справа хороша.

– Не знаю, – хитала головою жінка, – Він перед службою з Вірою із сусіднього будинку гуляв. Я її знаю. Батьки у неї добрі. Думала, що в них налагодиться. А тут…

– Не гуляв він з нею, – заперечував Юра, – Рази два цілувалися, та в кіно один раз сходили. Не було в нього дівчини. Я знав би.

До зустрічі готувалися ґрунтовно. Накрили столи. Запросили друзів.

Відчинилися двері. Толік, що змужнів і подорослішав, сяяв на порозі квартири. За його спиною виглядала тендітна, світловолоса дівчина. Її величезні сірі очі дивилися несміливо і трохи переживали.

– Моя дружина, – сказав Толік, – Знайомтесь.

– Марія, – соромлячись, промовила дівчина.

Юрко потиснув її простягнуту руку, заглянув у вічі і…закохався

“Вона дружина друга.” – твердив сам собі хлопець. – “Чужа дружина. Не можна дивитися і думати про неї. Не добре це.”

Юра занурився з головою у навчання, намагався рідше зустрічатися з другом та його дружиною.

– Ти чого до нас не заходиш? – запитав Толік, випадково зустрівшись із ним у дворі. – Я до тебе кілька разів забігав. Тебе все вдома немає.

– Так, втомлююся дуже. Навчання. Зараз підробляю ще. – відмовлявся Юрко. – Часу мало. А що трапилось?

– Ай, – махнув рукою хлопець, – Побут набрид. Може, посидимо? Знаєш, брате, моя тобі порада. Не одружуйся. Не одружуйся. Ніколи. Вільним краще.

– Ідемо до мене, – розгубився Юрко, – Розкажеш.

– А що розповідати? – почав Толік, розташувавшись на дивані в кімнаті друга. – Служив у невеликому містечку. Познайомився з дівчиною. Як звільненя, так до неї. А куди ще? Тут закінчив службу, а вона завагітніла. Шкода стало. У неї немає нікого. Думав, дитина народиться, покохаю. Одружився. А приїхав, Віру зустрів і понесло.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩