Юля приїхала в гості до батька. Жив він у брата з дружиною. – А пам’ятаєш, тату, діжка у нас була така стара в селі, у ній рибку ще тримали? – раптом запитала Юля. – Пам’ятаю, дочко, пам’ятаю. – Забрав хтось її, – тихо зітхнула дочка. Ігор обернувся і здивовано глянув на сестру. – А ти звідки знаєш, що немає діжки? – А я додому сьогодні вранці прийшла, а діжки нема! Я ж будинок батька викупила назад. Збирайся, тату, додому поїдеш! Батько сів на диван і заплакав. Ігор і Зоя застигли від здивування

 

-Будинок, синку, давай продамо. Ви не хочете на околиці жити, а мені його доглчдати важко стало, – сказав дід Петро.

Старий приїхав до сина пізно ввечері на серйозну розмову. Усі сиділи у вітальні. Батько сів на диван, навпроти сина з невісткою, довго збирався з думками, щоб розпочати розмову.

-Петро Васильович, кажуть, що стареньких не можна зі свого місця забирати, – втрутилася в розмову двох чоловіків Зоя, дружина сина.

-Кажуть, ну-ну, – сказав невістці дід. – Знаю я, що говорю, вирішив уже. Цієї зими не зможу в будинку жити, хто дровами запасатиметься? Ви тричі за літо приїхали і все.

-Тату, ну знаєш, я працюю, квартиру зібралися брати, нам потрібна квартира велика.

-Знаю. Тож і пропоную продати будинок. Вже буде легше. Чи не хочете брати мене до себе? Так одразу і скажіть, щоб зайвої тяганини не було, піду до дочки.

-Припини! – Ігор трохи образився. – Потрібно ж розмістити тебе десь. І речі…

-Навіщо мені речі? Що, багато їх? Розберете із сестрою, а решту роздати, чи продати. Мені й куточка у вас вистачить.

-Тату, ось тільки не треба. Зробити розумно потрібно, щоб усім було комфортно.

Батько підвівся і повільно пішов у коридор.

-Ви куди, Петро Васильовичу? – запитала Зоя.

-Додому, куди ж іще?

-Пізно вже, тату, залишайся, а вранці я перед роботою тебе відвезу, – сказав син.

Старий махнув рукою.

Справді, добиратися далеко, пізно вже. Залишився.

-Я не проти, тату, колись же ж і ми станемо старими, треба щоб діти приклад бачили, – Зоя намагалася говорити тихіше, щоб у вітальні не було чути.

-Тепер не трикімнатну, а чотирикімнатну квартиру шукати доведеться.

-Пошукаємо, нічого, – заспокоювала Зоя чоловіка.

-Якось будинок шкода продавати, добротний ще, – нарікав Ігор.

Але будинок таки продали. Щойно прийшла весна. Дідовий город аж парував, немов чекав, що ним неодмінно зараз займуться. Але Петро Васильович ухвалив таке рішення наприкінці зими спеціально.

На літо продавати будинок незручно. Город і сад не залишиш, шкода буде. А там і осінь скоро – не до продажу. Перед садово-городнім сезоном саме те. Втім, нові власники не поспішали із посадками. Будинок так і стояв порожній.

Сестрі Ігор вирішив поки не говорити про продаж будинку, переживав, що вимагатиме частку. Подумав, що скаже, коли квартирне питання вирішиться, хоча чудово знав, що Юля тулиться по орендованих квартирах, тільки-но вийшовши заміж.

Підходящої великої квартири ніяк не траплялося, скільки Ігор із Зоєю обійшли варіантів і не порахувати. Ціни тільки повзли вгору.

Дід Петро розташувався у вітальні у сина, забравши з дому тільки найнеобхідніше. Нехитрий скарб склали в один кут кімнати, диван пересунули. Кімната прохідна, але велика, світла. Спочатку дідусь усім був задоволений.

А потім якось заслаб. Лікарка, сива і сумна, довго розпитувала Петра Васильовича, що турбує, потім написала щось на папірці і віддала синові тільки в коридорі.

-Не стане його у вас…

-Як? – Ігор від такої новини аж взявся за одвірок.

-Роки вже, звичайно, але тут щось інше. Слабне батько.

Ігор засмутився, довго не міг отямитися.

Зоя на кухні почала часто виговорювати чоловікові:

-Не можна старих з насидженого місця забирати, немає їм потім життя, бачиш. Від того він і слабне, що звичний уклад змінився. Одразу й заслаб.

Ігор розумів, що у словах дружини була частка правди. Але що вже вдієш, будинок продали.

-Синку, – дід Петро кликав сина.

-Яблучок хочу, яблучок наших кислих захотілося. І в тому блакитному відрі, пам’ятаєш?

-Пам’ятаю, тату. Та хто мені відро віддасть і яблука… Хіба дозволять.

Зоя смикнула чоловіка за рукав футболки.

-Ігор з’їздить, запитає.

У вихідний син вирушив до батьківського будинку. Туди, де він провів дитинство, молодість. Зупинився Ігор біля сусідки. Новим господарям дзвонив – не відповідають.

Яблуня росла біля паркану з боку городу, тому гілки її звисали до тітки Марії.

-Набирай, звісно, а ​​як там Петро Васильович? – вела його до свого городу сусідка.

-Погано, заслаб, зовсім здав.

Сусідка хитала головою. Ігор дуже зрадів, коли побачив те саме блакитне відро. Невелике, літрів на п’ять. Воно так і висіло біля сараю на гвіздочку. Руку простягни і дістанеш. Яблук цього року було багато, чоловік швидко зібрав урожай і поїхав.

Дід сидів на дивані, перекладаючи з однієї руки в іншу пару маленьких червонобоких яблучок, і не поспішав їх їсти. Часто підносив до носа і довго вдихав аромат.

Цілий тиждень, поки яблука радували діда, він ходив сам їсти на кухню й у ванну. Здавалося, що ці яблука, наче цілющі і повертали його до життя.

А потім яблука закінчились і знову туга і очах у батька з’явилася.

-Синку, прохання у мене до тебе буде, може, останнє, – батько говорив тихо, трохи морщачись. – Карасів хочу. Пам’ятаєш, наловимо з тобою і на сковорідці засмажимо. Ще в діжці такій вони у нас плавали…

Ігор кивнув головою.

Карасів знайти в цей час було важко, але можливо. Стояла ще тепла осінь, бабине літо. А ось діжку. Адже розумів син, що справа в цій діжці з дому, а не в карасях, справа у спогадах. Шкодував тепер, що будинок продали.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩