Євген Борисович прокинувся від якогось дивного відчуття. Так ніби хтось дивився на нього.

Дружина Тетяна з донькою Катрусею на дачі. Катерина в декреті, їй народжувати скоро.

Зять Сашко зранку заїде по тестя і вони разом до своїх коханих жінок на дачу поїдуть. Так що вдома немає нікого, навіть кіт на дачі, хто може дивитися?

Євген Борисович розплющив очі – нікого немає. Очі поступово звикли до темряви, але довкола нікого. Видно втомлюватися став, а до пенсії ще далеко!

Все те саме – робота, дім, робота, дім… Потім вихідні пролетять, і знову одне й те саме…

Вийшов на кухню, відкрив холодильник, попив молока прямо з пляшки – все одно Тані вдома немає, бурчати нема кому.

Чоловік повернувся назад у кімнату й застиг від побаченого…

На його дивані сидів якийсь незнайомий мужик!

– Євген Борисович? – запитав мужик

– Та-а-к…

– Євгене Борисовичу, завтра твій останній день, повідомляю, що б ти підготувався.

– Що за останній день? І взагалі, ти чого до мене на «ти»? Сам ти хто, як у моїй квартирі опинився? – від обурення Євген оторопів.

– Це що взагалі за мужик? – думав він. – І як він сюди потрапив?

– Чуєш, чоловіче, ти б ішов по доброму звідси, або я тобі зараз влаштую. Буде тобі останній день! Іди, як прийшов, зрозумів?

Чоловік склав блокнот, кивнув.

– Та мені в принципі і так пора, я все сказав, у мене таких, як ти, знаєш скільки? І всіх треба попередити, ось так!

Він підвівся, важко зітхнув, і вийшов на балкон.

– Агов ти, ходи, я тобі двері відчиню! – захвилювався Євген.

– Та годі тобі, не турбуйся. Мені на шостий поверх треба в сусідній під’їзд, так швидше!

І чоловік зник.

Євген сам на балкон вискочив.

– Оце дає, це як він так? Чи спорядження для робіт на висоті має? Не схоже, біле щось майнуло, ніби простирадло на вітрі, треба піти перевірити квартиру…

Євген повернувся з балкона і закрив двері. У кімнаті подивився – наче й брати нічого.

Багатства вони не нажили, у Тетяни обручка, сережки, і ланцюжок з хрестиком завжди на ній. Каже, що вистачить їй, не любить вона прикраси.

Грошей теж не ховали нікуди, живуть як усі, від зарплати до зарплати.

Буває ж таке! Зятю розповісти – не повірить, що вночі до нього чужинець якийсь невідомо звідки приперся!

Євген Борисович ліг, але сну не було зовсім. І якось серце раптом стрепенулося. Адже ніколи він не думав, а тут раптом думка прийшла – ось так станеться щось з ним, а вдома нікого…

І цей ще сказав щось про останній день, треба було розпитати, про що це він?

Від цих роздумів Євген видно все ж таки задрімав, розбудив його дзвінок зятя.

– Ну що, тату, ти готовий? Я заїду Каті куплю, що вона просила. З цією вагітністю, вона сама не знає, що хоче, вчора одне сказала, а вранці подзвонила – вже інше. Одним словом, чекай, тату, я скоро буду!

Євген Борисович щось Сашку буркнув, що він майже готовий, а сам сів на дивані – голова важка, за вікном пече сонце, вже з ранку.

День видно спекотний буде. Таня давно на озеро хотіла поїхати, а Євген усе відкладав. Та й шашлики давно не смажили…

І тут він застиг – а раптом і справді в нього останній день сьогодні?

А що, адже інколи так і трапляється, раз – і все. Раптом це було попередження?

Кажуть, що часто зверху знак подають, тільки багато хто на це уваги не звертає, а він, Євген, звернув.

Що йому тепер з цим робити?

Він швидко зібрався, подивився на себе в дзеркало – останнім часом він голився не щодня.

Говорять модно – щетина триденна, хоча Тані не подобається.

А йому Євгену, зручно було, щодня голитися не хочеться.

Тільки цього разу він сам собі не сподобався. Ніби не старий, а з щетиною цією, так ніби неохайний. Пішов, поголив все, після гоління гель знайшов – ось тепер порядок.

А то мало що може статися, а він як невідомо хто.

Потім згадав, що в старій куртці в нього заначка є, так, про всяк випадок. Поліз у шафу, дістав і собі в кишеню поклав, звичайно нісенітниця все це, що мужик той уночі сказав, але чим доля не жартує.

Сашко знизу подзвонив.

– Тату, я біля під’їзду, чекаю.

Євген Борисович сумку на плече, озирнувся, замкнув квартиру.

Зять Сашко хороший хлопець, пощастило Каті. Татом його називає. Батька в нього немає, так тестя батьком і називає.

– Давай у ювелірний заїдемо? – Євген Борисович спустився до машини – Сашко за кермом, музику слухає.

– В ювелірний? – здивувався той, але нічого не уточнював.

Євген Борисович вибрав дорогу каблучку з рубіном, сказали що це недорого, але Євгену Борисовичу вже було без різниці.

Дорогою вони ще купили троянди, на які йому завжди було шкода грошей, і тістечка – Таня їх обожнює.

Сашко їхав за кермом і раз у раз поглядав на Євгена Борисовича.

– Тату, у тебе все гаразд?

– Тепер гаразд, Сашко! – Євген Борисович був налаштований рішуче.

Таня незрозуміло тримала двома руками троянди,

– Євгене, це ж так дорого!

А він надягнув їй каблучку з рубіном на палець, і попросив:

– Їдемо до Василя священника? Недалеко тут, до сільської церкви, пам’ятаєш ми вінчатися збиралися? Не хочу більше відкладати, їдемо?

Тетяна не могла отямитися.

– Євгене, це ж шалено дорого, ти зовсім, чи що!

– Помиляєшся, я навпаки нарешті отямився, – Євген Борисович хотів додати, що шкода – напевно пізно, але не став.

Священик повінчав їх, на дачі відзначили вінчання, посмажили мʼясця.

Євген Борисович звозив Тетяну на озеро і навіть покатав її на човні – якийсь старий ловив рибу і запропонував узяти човен.

День наближався до вечора, Євген Борисович сидів поруч із донькою Катрусею в альтанці, а вона розповідала:

– Тату, сказали, що буде хлопчик. Ти радий? Я дуже хотіла б назвати його на честь тебе Євгеном, але кажуть так не дуже добре, прикмета погана, онук діда як би виживатиме. Нісенітниця звісно, але навіщо, інших імен нема, чи що? Мені Роман подобається, Сашку теж, мама не проти, а ти, тату?

– Що ти говориш, Катрусю? Романом назвати? Чудове ім’я, Катрусю, пізно вже, дочко, час до півночі, ходімо спати? – Євген Борисович раптом відчув слабість.

Ось воно, невже його останній день закінчується? А скільки ж він всього встиг зробити того, що раніше відкладав. Дякувати тому чоловікові, що попередив його.

– Євгене, тебе ж зовсім розморило на свіжому повітрі, ходімо спати, – Тетяна підхопила чоловіка під лікоть і притулилася до нього, очі сяють, давно такого не було.

– Добре, що встигли повінчатися, – подумав Євген Борисович, він ледве добрався до дивана, ліг і заснув сном праведника…

Зранку йшов дощ.

– Євгене, вставай, ти зовсім розлежався, Катрусю в пологовий відвезли, на тиждень раніше пологи, ти чуєш? – голос Тетяни ледь розбудив Євгена Борисовича.

Не розплющуючи очі, він поплескав себе з боків – наче живий.

Живий! Значить, це все було брехнею, він так і знав!

Але ж треба, як подіяло, до Євгена Борисовича зовсім несподівано повернувся смак життя.

Він лежав і будував плани, адже якщо за один день можна було так багато встигнути, то скільки ще він зможе зробити!

Євген Борисович несподівано взяв дружину і став цілувати.

Увечері у Євгена й Тетяни народився онук Роман.

На роботі здивувалися енергії, з якою Євген Борисович розпочав новий проєкт.

– Ти, Євгене, ніби народився заново, ідеями так і сиплеш, – схвально бурмотів начальник. – Доведеться тебе підвищувати, а то переманять.

Справи Євгена Борисовича пішли в гору.

Вдома все теж було добре, дружина Тетяна дивилася на чоловіка люблячими очима і готувала смачні страви.

Теплого вечора в очікуванні Тетяни Євген Борисович вийшов на балкон і обімлів – на балконі стояв той самий мужик.

А він же ж вирішив, що видно все це тоді йому наснилося.
Але чоловік ось він, стоїть і дивиться уважно прямо на Євгена Борисовича впритул.

– Пробач мені, Євгене, я ж вибачитися зайшов, помилочка вийшла, прізвище записали не так. Ну і ще дещо, ти не зрозумієш…

Так що, ти вибач, даремно я тебе про останній день попереджав, не тебе треба було попереджати…

Той, хто мав бути попереджений замість тебе, їхав машиною і опинився на узбіччі. Я не встиг його попередити!

А якби попередив, може б і не вийшло так!

Звільнять мене тепер, відчуваю, точно звільнять…

Але хоч на шостому поверсі бабусю я встиг попередити, з усіма вона попрощалася, встигла, з легким серцем пішла, забрав я її до нас у інший світ. Тож, прощавай, а тобі ще не скоро…

Євген Борисович прикрив балконні двері щільніше. І повернувся в кімнату.

Це не його попереджали! Щастя яке, не скоро ще йому!

– Євгене, ти уявляєш, а у Маринки мами не стало в суботу, пам’ятаєш Маринку із сусіднього під’їзду? – Тетяна повернулася з магазину.

– З шостого поверху? – спитав Євген Борисович.

–Ти що, навіть це пам’ятаєш? – підозріло примружилася дружина.

Але Євген Борисович аж присів.

Він раптом все зрозумів – це і справді був Янгол, це він його попереджав, він і до бабусі цієї потім полетів, так і сказав – на шостий поверх у сусідній під’їзд!

Євген Борисович поклав руку в кишеню і намацав янгольську пірʼїнку, яку він підняв на підлозі на балконі…

Ось як, це до нього Янгол прилітав, а він і не повірив, оце так!

…Євген Борисович знайшов смак життя
А сьогодні відзначають онуку Роману пів року.

Катя з Сашком відпросилися в кіно, вони невдовзі повернуться і всі сядуть за святковий стіл.

Зі спальні почувся басовитий плач онука, Таня вийшла з Романом на руках,

– А ось і наш дідусь, Роман, дивись який дід наш симпатичний! Молодий, а ти на діда схожий.

Тетяна обійняла онука, почала заколисувати. Євген Борисович залюбувався на дружину – зовсім на бабусю не схожа, наче мама молода.

Тетяна поклала малюка в ліжечко, вийшла до чоловіка. Євген обійняв дружину.

– Дякую тобі за доньку, за онука і за те, що ти моя дружина! Це ти мене повернула до життя, так що, поживемо ще… Янгол сказав, нам ще багато-багато часу відведено…