На сорока п’ятирічному ювілеї спільного життя, який Віра та Михайло з розмахом святкували у ресторані, яблуку не було де впасти.

«Молодята» жартували: Нам 45 і гостей нехай стільки ж буде!

І набралося стільки, навіть запрошень в одному місці не змогли таку кількість купити, різні листівки із запрошенням на рубінове весілля вручали.

А коли список почали складати, по-доброму жахнулися – скільки виявляється у Віри з Михайлом родичів. Одних племінників і племінниць тільки з боку дружини семеро, а у Михайла п’ятеро, обидва вони з багатодітних сімей. Адже є ще рідні брати та сестри, їхні дружини та чоловіки, діти цих самих племінників. А друзі? Віра з Михайлом самітниками не були, дуже товариські та гостинні, двері їхнього будинку завжди відчинені. І гості постійно бувають, то якийсь двоюрідний дядько до їхнього обласного центру з’явиться, то приятель проїздом заскочить. А в кого зупинятись – звісно, у Мельників!

Єдине, що могло засмутити подружжя, так це відсутність дітей. Так, не вийшло у них спадкоємців. Хтось, можливо, засмутиться з цього приводу, інші взагалі б давно розбіглися. А ці – нічого живуть, та ще й такі банкети на ювілеї власного весілля закочують. А дивляться як один на одного! Наче тільки вчора зустрілися та закохалися!

– Тітка Віра, – у розпал урочистості підсіла до втомленої від привітань пари улюблена племінниця. Теж Віра – на честь тітоньки назвали! – Розкажи, як ти з дядьком Михайлом познайомилася! Ось теж хочу, як ви, стільки років душа в душу прожити зі своїм Сашком, але поки що чомусь не дуже виходить. Сваримося без кінця…

– Ой, знаєш, ми з Михайлом зі шкільної лави знайомі.

Те перше вересня  Віра пам’ятала до найменших подробиць. Білі колготки, які постійно сповзали на колінах, і їх доводилося непомітно підтягувати, важкий і такий незручний букет жоржин, вручений їй бабусею. Загалом, у шостий клас дівчинка йшла без настрою.

На лінійці неприємний Володя весь час смикав її, потім закапав дощик, що зіпсував старанно накручені локони.

– Це ваш новий однокласник, – представила вихраного хлопця, який скромно стояв на порозі, класний керівник. – Прошу любити та шанувати!

І любити Вірі вдалося по-справжньому, адже з того моменту, крім Михайла, для неї більше ніяких хлопців не стало існувати.

На щастя, Віра сиділа сама і за підказкою вчителя хлопчик сів саме до неї.

– А ти теж одразу в мою тіточку закохався? – племінниця крутилася від нетерпіння почути продовження.

– Ну так, – вступив у розмову дядько Михайло, – правда, виду не показував і взагалі ручкою на парті межу посередині накреслив, мовляв, мій кордон і не смій його порушувати.

– Дружити ми почали після банального випадку, – продовжила тітка Віра, – Михайло заступився за мене від негідників. Надавав усім добряче, відтоді заявив, що мене нікому не дасть ображати. Слово тримає.

– Ой, тітко, дядьку, я вас так люблю, будьте щасливі і живіть ще сто років! – племінниця, поцілувавши в щоки Віру та Михайла, побігла веселитися.

– А що ж ти Віро не розповіла про те, що всяке у нас у житті було, і до розлучення справа доходила, і сварилися не раз? – зітхнувши, спитав Михайло.

– Та через що сварилися, сам же знаєш…

Так, один сум і і пережиття було у пари – відсутність дітей. Після того, як Віра та Михайло нарешті одружилися, природно, з нетерпінням чекали спадкоємця. Все-таки дорослі, Віра технікум закінчила, Михайло відслужив, настав час.

Але не виходило ні через рік, ні через два, ні через п’ять. Взяти дитину з дитбудинку цей варіант не розглядали. Хто його знає, які гени у малюка, як би гірше не вийшло.

– Ну, тисячі пар живуть без дітей, і ми проживемо, – з натхненням говорив Михайло.

А ось Віра ночами тихо плакала в подушку, особливо після того, як всі три її рідні сестри поступово одна за одною стали мати потомства.

– Ти знаєш, – казала вона чоловікові, – Люба знову вагітна, така радісна ходить. У Наді вже двоє, у Зої загалом троє, навіть ходити до них не хочу.

– Навпаки, ходи до них, подивишся, як вони зі своїми нащадками маються, і все бажання пропаде. Один нездужає, другий двійку у школі отримав, третій сусідське вікно розбив. Інша справа ми? Прийшли собі з роботи та займаємося тим, чим нам подобається!

Але скільки б Михайло себе не вмовляв, все ж таки спадкоємця хотілося і йому. Віра це чудово бачила, очі ж у неї на місці! Он як на приятеля Петра дивиться, коли той разом із сином мотоцикл ремонтував.

Якось Віра заявила:

– Хочеш – йди. Знайдеш собі ту, що тобі народить!

Михайло спочатку надихнувся цією ідеєю. А потім на секунду уявив себе без своєї Вірочки, її пирогів, гарного доглянутого саду, і залишив цю витівку.

А Віра поступово перейнялася любов’ю до своїх численних племінників. Особливо полюбила ось цю Вірочку, названу сестричкою на честь неї. І дітлахів її обожнює, вони її за бабусю вважають, Ліля та Вітя всі канікули у них гостюють.

Загалом, все у них з Михайлом добре, і святкування це вони не дарма затіяли – хоч вдалося всіх родичів разом зібрати!

А за рік Михайла не стало. Не справдилися побажання дожити хоча б до золотого ювілею. Але Віра щодня дякує Богові, що він відпустив їм стільки років разом і ні про що не шкодує.