Зараз я частенько задумуюсь та згадую своє минуле життя. І чому раніше мене не дратувало постійне зависання коханого в телефоні? Тисячу разів я робила зауваження, просила його одуматися та знайти роботу. Та поки все відкладалось у довгий ящик. Я мала надію, що все це рано чи пізно виправиться.

Сама я постійно виснажена. 5 днів на тиждень робота, потім купа домашніх побутових справ, врешті-решт догляд за дитиною. Загалом, все лежало на моїх плечах. Тому одного разу на емоціях я висказала все, що думаю про ситуацію, яка склалася.

Та Тарас відразу накинувся на мене. От прямо дуже розсердився. Але я не злякалась, не відступила від своєї позиції, як робила це раніше. Якщо він планує продовжувати жити з нами, то нехай якось підключається до поповнення сімейного бюджету. А якщо ні, то нехай забирає речі і іде на всі чотири сторони. Тим більше квартира, в якій ми живемо передана мені у спадок від дідуся.

Проте цей скандал аж ніяк не нашкодив Тарасу і надалі себе поводити безвідповідально. Я потерпіла ще декілька тижнів, а тоді знову підняла це питання. Коли відповіді не отримала, то мовчки пішла та почала збирати речі чоловіка у валізи. Потім виставила все до вхідних дверей.

Тарас помітив, забрав зібране та пішов жити до своєї матері. Нам із донечкою, чесно вам сказати, жити стало значно простіше. Хоча б менше їсти готувати, прибирати за ним та прати одяг.

Але ідилія тривала недовго. До мене почала наполегливо та регулярно надзвонювати матір Тараса. Вона переконувала мене не пороти гарячку та повернути її сина, вмовляла передумати, адже він вже точно виправиться та знайде роботу.

Але щось мені здавалось, що сама свекруха хоче його позбутися, адже такого трутня ще світ не бачив. А з одною її пенсією точно не виживеш. Тим більше сам чоловік до мене ні разу навіть не зателефонував, не намагався зв’язатися іншими способами.

Тож так і сказала я Надії Василівні. Поки не побачу підтвердження про офіційне працевлаштування, то про ніяке повернення і мови бути не може. І так уже стільки років витратила на його «виховання». А результату – нуль. Невже самому комфортно жити ось так?

Ніколи гроші самі в гаманець не стрибають. Потрібно прикласти багато зусиль, аби заробити хоч щось. Мого ж заробітку також не вистачає на всю сім’ю. А на підробітку точно вже часу ніяк не вистачає.

З того дня минуло вже декілька місяців, і я почала задумуватись, а чи правильно вчинила, коли виставила Тараса ось так за двері? Людина насправді він хороша, єдиним мінусом є ось таке ледарство.

Можливо, я не дотерпіла? І з часом він би дійсно знайшов омріяну справу, яка б приносила не лише гроші, а й задоволення.

КІНЕЦЬ.