Моя сестра мені при кожній розмові говорить, докоряє мені, що ми з мамою їй життя зіпсували і, якби не ми, то в неї був би чоловік, а у її двох дітей поруч рідний батько, і вони б не росли самі.

Я не знаю, можливо, зі сторони саме так виглядає, але я не вважаю, що ми з мамою винні у чомусь, швидше за все, моя сестра у своєму нещасті винна сама. Але хіба її переконаєш у цьому? вона зовсім нікого не слухає вже.

Ми з мамою завжди їй лише кращого життя хотіли, не розумію, як вона не бачить цього.

Справа в тому, що коли моя сестра стала мамою вперше, не встигла вона в хату після виписки привести немовля, як чоловік до іншої став бігати. Не витримав він такого випробування, коли дружині, перш за все, підтримка була потрібна і допомога, а не все інше.

Два місяці його вдома не було, життям насолоджувався, як люди в селі говорили. У ці місяці ми з мамою стали для нашої Марічки справжньою опорою: і за батька, і за чоловіка.

Я щодня бігала до сестри, мама, ледь не кожну ніч, у неї ночувала. Ми робили все, аби в неї збереглося молоко і вона менше хвилювалася і недоброго до голови не брала.

Я ще й свого чоловіка кожні вихідні до сестри посилала, мовляв, піди кран полагодь, похилився паркан. Загалом, усю роботу за зятя нашого робив тоді мій чоловік, сестрі він тоді теж допоміг дуже.

Аж тут, порадівши життю, додому повернувся чоловік Марічки, наш зять Дмитро. З вологими очима він так щиро просив вибачення в сестри, пояснював, що йому її не вистачало, нелегко було, не втримався, просив зрозуміти, що ще молодий. Дмитро казав, що розуміє помилку свою, все виправить, адже кохає і дружину і про синочка завжди мріяв і зробить їх щасливими, і просив забути про все.

І, як ми не вмовляли Марічку, як не просили її, вона не чула ні мене, ні матір рідну. Я була переконана, що якщо людина схильна до зради, то вона ніколи не виправиться і рано чи пізно це повториться знову, а жити і чекати того дня дуже непросто для жінки.

Але сестра дуже хотіла, щоб чоловік і батько дитини був поряд, мовляв, він виправиться, молодий, помилився, вона щиро кохає його і щасливою без нього ніколи не буде, ще й ображалася, коли ми заводили цю розмову, просила не руйнувати її шлюб.

Після цього, зрозумівши, що це марна справа, ми з мамою затихли, а зять, правда, став змінюватися на очах. Дмитро дружину ледь на руках не носив, в усьому їй догоджав і від дитини не відходив. Зять наш, дійсно, став ледь не зразковим сім’янином, ми теж раділи, що сестра зберегла сім’ю.

А через 3 роки сестра стала мамою вдруге. Та Дмитро вже чомусь таким уважним не був, став часто затримуватися на роботі, відрядження став брати якісь, та й холоднішим став до дружини, весь час вдома проводив лише з дітьми.

Саме тоді мені одна знайома, мама якої працює на одній фірмі з Дмитром, сказала, що він з бухгалтеркою їх зустрічається вже давно, щось там серйозне у них намальовується, наче обоє хочуть переводитися працювати у Львів, якісь документи готовлять.

Я навіть не знала, що говорити, повірити в це все не могла. Як уявлю, що сестра залишиться сама з двома малими дітьми, так важко на душі ставало, що й не передати.

Та цього разу ми вирішили з мамою сестрі нічого не говорити, не збирати різних пліток, не слухати чужих людей, адже сестра все одно нам не повірить і не буде до нас прислухатися, то не варто лізти в її життя. Вони люди дорослі і нехай самі розбираються. А якщо це, дійсно, не правда?

Але, на жаль, таки це правдою виявилося і через 2 місяці Дмитро таки залишив нашу сестру з двома малими дітьми на руках. І, як тільки Марічка дізналася про те, що ми з мамою про це все знали, дуже образилася на нас, сказала, що з такою родиною і ворогів не потрібно.

Сестра переконана, що якби вона знала про все раніше, то могла б змінити все і спробувати зберегти сім’ю і в її дітей був би тато, а в неї чоловік. А так, ми у неї той шанс забрали і підло вчинили, не розказавши про походеньки чоловіка.

Але в чому ми винні? Вона ж сама не слухала нас ніколи. А як нам потрібно було вчинити?

Джерело