У мене завжди були тварини. Дві кішки й дві старенькі собаки стали частиною мого життя, моєї сім’ї. Цей рік видався важким, особливо для них. Собаки хворіли і я постійно возила їх до ветеринара, не шкодуючи часу та грошей. Я витратила майже всі свої заощадження на їх лікування. Але як інакше?

Якби не подруга Таня, я взагалі не знаю, як би впоралася. Вона мала машину і її величезний пес теж потребував допомоги час від часу. Ми були на одній хвилі у цьому. Ну принаймні я так думала.

Одного разу, після чергового візиту до лікаря, коли рахунок за лікування собаки перевищив всі межі, я попросила Таню позичити мені трохи грошей. Подруга, здавалося, вагалася, а потім сказала щось таке, що приголомшила мене остаточно:

— Слухай, ти занадто витрачаєш на тварин. Воно того не варте. Подумай краще про себе.

Тоді я удала, що це просто така її думка, але всередині мене все стиснулося. Адже крім моїх улюбленців, у мене більше нікого не було.

Через кілька тижнів Таня зібралася й поїхала з сином відпочивати до Греції, а я так і залишилась доглядати за своїм собакою. Я не спала ночами, стежила за кожним подихом тварини та намагалася його вилікувати. Мені так потрібна була підтримка подруги, але вона наче віддалилася від мене.

— Якби були гроші, можна було б боротися за її здоров’я, — писала я їй зі сльозами на очах.

І що ж я отримала у відповідь?

— Ну, їй же 17 років, ти ж розумієш, що маєш бути до всього готова. Краще б гроші витратила на себе. Могла б кудись з’їздити чи холодильник новий купити.

Наче вона дихнула крижаним вітром на моє спустошене серце. Як можна так легко говорити про це? Чи справді вона не розуміла, що для мене ці тварини – це моє життя?

З того моменту я більше їй не писала. Подруга повернулася на початку вересня, але теж мовчала. Ми бачилися кілька разів. Вона водила свого сина до репетитора, який жив у моєму будинку. Раніше вона завжди заходила до мене на чай, поки чекала на дитину, а тепер стоїть внизу, навіть не підіймається, чекає, наче чужа. Я вже не знаю, що думати.

— Ну як так? — питаю себе. — Ми ж були подругами багато років, зідзвонювалися щодня, а тепер тиша.

У нас спільні інтереси й у неї тварини є. Раніше ми часто обговорювали наших улюбленців. У Тані був величезний алабай, якого вона жартома називала “моє мале телятко”. Його звали Тарзан і він займав цілий диван. Вона сміялася, що завжди купує меблі “за розміром собаки”, адже собака розвалювався всюди, де йому заманеться, наче це його особистий трон. Ми любили пожартувати про те, що наші тварини мають більше прав у домі, ніж ми самі.

Одного разу вона розповідала, як її син Ваня випадково залишив собачий корм відкритим і Тарзан з’їв майже весь мішок. Таня сміялася, що довелося везти його до ветеринара, адже алабай “наївся на тиждень наперед”. У такі моменти ми були справжніми подругами — сміялися над дрібницями, ділилися проблемами. Я знала кожну історію про її собаку, а вона — про моїх.

У Тані ще була маленька декоративна кролиця, на ім’я Муха. Вона мешкала у величезній клітці, наче королева, бо Таня не могла собі дозволити “маленькі простори” для своїх тварин. Вона жартувала, що Муха має краще житло, ніж деякі люди. Ця кролиця постійно скакала по квартирі, навіть тоді, коли приходили гості. Всі вже звикли до її витівок, а ось нові люди дивилися на кролицю, наче на інопланетну істоту, коли та стрибала між стільцями й тихо хрюкала собі під ніс. Я завжди любила її історії про Муху та Тарзана, адже в кожній з них було стільки тепла.

Ми розуміли одна одну з півслова коли говорили про своїх пухнастих улюбленців і ніхто з нас не осуджував, не критикував. Навпаки, це було те, що нас об’єднало. Мені здавалося, що саме на цьому будувалася наша дружба: на любові до тварин, на спільних переживаннях.

І зараз, коли я бачу її з сином біля під’їзду, завжди згадую ті історії. Мені важко думати, що Таня могла так легко забути, як це — переживати за тварину, коли вона хворіє. Вона ж сама не раз возила Тарзана до ветеринара, на обстеження. Я тоді допомагала їй, як могла. Ми разом сиділи у чергах до лікаря, обговорювали, що краще: купити спеціальні ліки чи вдатися до альтернативних методів. А тепер вона каже, що я витрачаю на своїх тварин забагато грошей та часу.

Можливо, її теж щось турбує, щось вона тримає всередині, але не хоче говорити про це. Можливо, її життя змінилося і тепер їй складно бачити все крізь призму колишньої дружби. Але я все одно не можу зрозуміти, як Таня, людина, яка сама вважала своїх тварин частиною родини, тепер радить мені “подумати про себе” і про новий холодильник.

Чи вона образилася? Чи це я щось не так зробила? Якби могла, то хотіла б помиритися з нею, але кожен раз, коли бачу її, щось мене зупиняє.

Ось і сьогодні я стою біля вікна, дивлюсь, як вона підводить сина до дверей. Її обличчя холодне та зосереджене. Мені хочеться вийти й поговорити з нею, розповісти, як важко мені без Лялі, як я досі не можу спати ночами, бо сподіваюся почути її тихе дихання поруч. Але водночас я боюся почути знову той холодний голос, який скаже: “Вона все одно б пішла, навіщо ти так переживаєш?”

Чому ми такі? Чому, замість того щоб підтримати одна одну, відштовхуємо? Можливо, вона просто не розуміє, як це — бути зовсім одній у світі, де всі твої близькі — це дві кішки та старі собаки? А можливо, я надто багато від неї очікувала?

Джерело