Я все своє життя засуджувала свою маму, вірніше, її вчинок. І як же я зараз про це шкодую, бо моє життя повернуло так, що мені доводиться все надолужувати. Батьки в свій час віддали мене до бабусі, і я виросла біля неї, тому через образу багато років не спілкувалася з своєю мамою. А нещодавно у моєму житті сталася така подія, що я поїхала до мами, і на колінах просила у неї пробачення

 

Як я засуджувала свою матір – словами не передати. А от тепер стою на її місці, і думаю – як так?

Я все своє життя засуджувала свою маму, вірніше, її вчинок. І як же я зараз про це шкодую, бо моє життя повернуло так, що мені доводиться все надолужувати.

Як же я плакала, коли в один не дуже прекрасний день мені повідомили, що тепер я буду жити з бабусею і дідусем.

Мені тоді було всього 12 років, я була єдиною дитиною у своїх батьків, і не могла зрозуміти, чому вони так легко відмовляються від мене?

Бабуся жила в приміському селі, в приватному будинку, і вона з радістю погодилася забрати мене до себе. Я її теж любила дуже, тільки от не розуміла, з якої радості при живих батьках я маю жити у бабусі з дідусем?

Я не могла пробачити цього своїй мамі, хоча і знала причину. Справа в тому, що моя мама через раптову недугу різко почала втрачати зір, і дійшло до того, що вона майже зовсім перестала бачити.

Мій батько ніколи не був зразковим сім’янином, і жив він з нами лише тому, що ця квартира належала мамі, а йому просто не було куди діватися.

Мама розуміла, що з таким станом її здоров’я вона не зможе належно про мене подбати, а тато навіть і не буде намагатися, тому вони і прийняли спільно на сімейній нараді рішення про мій переїзд. Мене ніхто не запитав – хочу я цього чи ні.

А я не хотіла, плакала щоночі, мені було важко ужитися з новими друзями в новій школі. Та й новий побут мене неабияк дратував.

Бабуся моя працювала лікаркою, вона була дуже хорошим спеціалістом, а ще, вона була дуже красива і завжди доглянута. Я хотіла бути схожою на неї, а про маму свою я навіть чути нічого не хотіла. Мені було і образливо, і соромно, і прикро, одним словом, я перестала з нею спілкуватися зовсім.

Бабуся моя часто їздила до моєї мами, і допомагала їй у всьому, і мене просила, коли я вже підросла, щоб я маму пробачила і зрозуміла, бо їй і так було дуже нелегко.

Та я вперто стояла на своєму – не хотіла її бачити. І навіть коли я заміж виходила, я не запросила маму на своє весілля. Бабуся тоді зі мною категорично не погодилася, сказала, що так не можна. А я їм обом на зло весілля вирішила не робити. Ми з чоловіком просто розписалися і стали жити у нього в квартирі.

Нарешті я стала щасливою! У мене був чоловік, якого я дуже кохала, була шикарна квартира, чоловік добре заробляв, так що я ні в чому не потребувала. У нас народилося двійко дітей, і я вважала себе найщасливішою людиною в світі.

Та біда прийшла звідки не чекали. Мій чоловік раптово захворів і миттєво втратив зір. Ситуація один в один повторилася така ж, як у моєї мами. Лікарі розводять руками, кажуть, що тепер нам доведеться з цим жити до кінця життя.

Знаєте, що я перше зробила? Це поїхала до своєї мами і на колінах просила у неї пробачення. За те, що не підтримала і не зрозуміла, а злилася і засуджувала.

Чоловіка свого я дуже люблю і ніколи його не залишу. Маму тепер я теж не залишаю, часто до неї приїжджаю, хоча вона вже за цей довгий час і навчилася обходитися без мене.

Не знаю, як це назвати? Я отримала гіркий урок долі. Не підтримала маму, а тепер і у мене в сім’ї така ж ситуація.

Я хочу продати дві наші квартири, і будинок бабусі, і купити один великий будинок, де ми всі зможемо жити разом. Як думаєте, це хороша ідея?

Джерело