Відбуваються іноді такі речі, що ніяк інакше неможливо пояснити їх, як тільки назвати це долею. Одного разу я просто поверталася додому з роботи, мій шлях лежав через парк, і раптом я біля одного дерева побачила візок. Пару хвилин почекала, але поряд не було нікого.

Підійшла я до коляски, а вона порожня. Було, звичайно, страաно бачити цей предмет у такий час та ще й у такому місці, але добре, що вона була порожня.

Ось тільки за хвилину в кущах я побачила того, хто зазвичай і мав лежати в колясці. Коли я підійшла до дитини, вона лише усміхнулась і простягла мені руки. Я поклала його в коляску, і почала розпитувати всіх людей в околиці, але дарма — ніхто не знав малюка і не бачив, щоб хтось тут залишав його.

У результаті я звернулася до nоліції, де мені сказали, що батьків малюка скоро знайдуть, а мені можна або здати його до дитбудинkу, або забрати до себе на час пошуків.

Я вирішила залишити його у себе, все одно я жила сама, та й батьків його скоро знайшли б… Однак навіть через 6 місяців пошуки батьків дитини не повінчалися успіхом. Мені сказали, щоб я здала дитину в дитбудиноk, але, на свій же подив, за весь цей час я навіть прив’язалася до дитини, вона стала моїм найкращим другом, можна сказати.

Незабаром я оформила всі папери і всиновила його, і тепер він вважається моїм заkонним сином, про що я анітрохи не шkодую.

Джерело