Я сіла на nідлоrу в своєму чистому платті, й почала витрушувати з його портфелю все, що там було.

 

Мене звати Лариса, мені 45 років. Ось вже декілька місяців я шукаю роботу. Була змушена переїхати на Хмельниччину, й покинути свою улюблену роботу в Х _eрсоні. Поки ми з дочками жили на виплати й на наші  гроші “на чорний день”. 

Я цілісьнькими днями шукала роботу в газетах, в Інтернеті. Блукала вулицями з надією знайти хоч якесь оголошення про роботу. Я вже майже зневірилась, але одного дня я отримала запрошення на співбесіду на вакансію бухгалтера в аграрну фірму. Декілька тижнів тому я відправляла їм своє резюме.  А потім мені ще й зателефонували уточнити чи я прочитала електронного листа.

Приємний голос на іншому кінці слухавки повідомив, що мені призначено особисту зустріч з директором. Від результатів цієї зустрічі буде залежати чи отримаю я місце у їхній компанії. А потім, наче випадково додали «Ваше резюме сподобалося найбільше. Тож ви маєте всі шанси отримати це місце».

За останній час я була шалено щаслива. Я так втомилась шукати роботу. З самого ранку я критилась перед дзеркалом. Зробила укладку та макіяж. Вдягула свою щасливу ділову сукню. Вирішила прийти раніше. Йти було недалеко, тому я вирішила пройтись через парк.  По дорозі повторювала свою майбутню промову. Намагалася вгадати які питання мені будуть ставити й подумки шукала на них відповіді.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩