Минулого тижня ми з чоловіком відзначили наш маленький і одночасно великий ювілей. У нас було порцелянове весілля, тобто ми рівно двадцять років як одружені.

І це при тому, що нам навіть ще нема сорока. Мені так взагалі тридцять шість виповнилося два дні тому. Так-так, тридцять шість.

Справа в тому, що ми з чоловіком почали зустрічатися ще в школі. І так сталося, що в п’ятнадцять з половиною років я була вже вагітна. Ми й самі такого не очікували. Всі мої однокласники готувалися до вступів в інститути, а я готувалася до пологів.

Дякую своїм батькам, що тоді не змусили мене зробити аборт і не написали заяву на мого чоловіка. Адже його могли і посадити до в’язниці, так як мені було не повних шістнадцять, а йому вже виповнилося вісімнадцять.

Батьки дали свою згоду і ми одружилися. Так, я не поступила того року нікуди. Добре, що хоч школу закінчила.

Всі мої друзі гуляли після пар, ходили на вечірки, а я із дочкою в калясочці прогулювалася парком.

Чоловік влаштувався на роботу, паралельно вчився. Забезпечував нас. Більше того, він мене змусив в той час, коли донечка спала – готуватися до вступних іспитів.

Наступного року я вже була не лише дружиною і мамою, але й студенткою медичного інституту. Коли я думала, що мені вже не судилося мати вищу освіту – мій чоловік мені дав цей шанс.

Знаєте, я безмежно і безумовно щаслива, що життя у нас склалося саме так. Адже в такому юному віці у мене було вже абсолютно все, про що можна мріяти. А коли я отримувала диплом лікаря, – моя дочка йшла до першого класу.

Ми встигли все за такий юний вік. І знаєте, пристрасть між нами існує і досі. Хоча ми вже стільки років в шлюбі і виховуємо чотирьох дітей – ми і далі ходимо на побачення і говоримо приємні речі один одному.

За всі ці роки у нас не було жодної сварки. Ми на одній хвилі.

Одного разу я задумалася, чи могло б моє життя скластися іншим чином та з іншим чоловіком, і знаєте – ні. Я не можу собі уявити, що мого чоловіка нема, або поруч зі мною не він.

Для мене мій чоловік – це найкраща людина на цілому світі. І не хай у свій час ми зазнали багато осуду з боку інших людей – це нам не стало на заваді. Мабуть, ми таки були створені один для одного.

Окрім цього, те, що ми народили наших дітей дуже швидко у нас є велика перевага в порівнянні із іншими батьками. Між нами і дітьми маленька різниця, тому ми і розуміємо кожного і між нами нема тієї прірви, яка до прикладу була між мною і моїми батьками.

Я вдячна своєму чоловіку, що все у нас склалося саме таким чином. Що він не злякався такої відповідальності і всі ці роки тримає мене за руку. Саме він дав мені стимул і змусив мене навчатися, а не погрузитися по вуха у підгузки.

КІНЕЦЬ.