Є у мене така звичка: приходити в гості до доньки без попередження. Я просто не з того типу людей, які складають плани, розписують свій день щохвилинно, зазвичай все відбувається спонтанно. Прекрасно розумію, що можу приносити дискомфорт, але як інакше? Тим більше я ж не просто приходжу, дзвоню в двері і заходжу. Десь за 40 хвилин до приходу завжди стараюсь попередити про візит. Вважаю, що за цей час можна підготуватися.

Десь місяць тому я записалась на приймання до лікаря, він попередив нічого не їсти вранці, на випадок, якщо мені доведеться здавати аналізи. Сама я жила в селі, та за 20 хв легко доїжджала до міста. А от моя донька з чоловіком купили квартиру якраз недалеко від поліклініки.

Загалом я думала, що візит до лікаря не затягнеться надовго, та на цей раз все вийшло максимально довго, всюди черги, купа людей. Тому денну маршрутку я пропустила, а до вечірньої чекати надто довго. Я була страшенно голодна, тому й вирішила знову заглянути до Ані.

В моєї Анюти двоє дітей, хлопчиків. Я розумію, як важко самій впоратися з двома дітками, а тим паче з такими розбишаками. Тому від себе стараюсь надати всю можливу підтримку та допомогу.

Ну от я виходжу з поліклініки, набираю доню, аби запитати, чи можна заглянути в гості. Аня замешкалась і не стала відразу відповідати на моє питання. Тому я вирішила, що вона зайнята і запропонувала не іти, якщо у неї справи. Та донька запевнила, що все гаразд, тому я й пішла собі.

Коли я ввійшла в квартиру, то відразу відчула якусь незручну атмосферу. Аня була без настрою, і на мої питання про причини невдоволення не відповіла. Сильно розпитувати я не стала. А раптом щось сімейне, не люблю пхати свого носа в чужі справи.

Тоді я сказала, що з’їла б чогось, адже весь день на ногах, а ще і крихти хліба в роті не було. На що моя донька поставила мені тарілку із двома шматками хліба і мисочку варення.

Зазвичай, моя дочка показує себе як гарна хазяйка, завжди смачно наварено і приємно пахне. А тут така ситуація. Проте говорити нічого не стала. Розумію, що, можливо, проблеми в сім’ї або на роботі і на приготування нема часу і настрою.

Тоді я згадала, що скоро прийде з роботи мій зять. Невже він також вечерятиме варенням з хлібом? Так і прийшло в голову запропонувати дочці свою допомогу в приготуванні вечері. Та не встигла я навіть договорити, як замок в дверях повернувся і до квартири зайшов зять. Не встиг він зняти пальто, як Аня почала наставляти на стіл повноцінну вечерю. Там і салатик, і супчик, і запечене м’ясо з картоплею.

Моїй радості не було меж, все ж таки моя доня хазяєчка. Та от ейфорія закінчилась рівно тоді, коли вся сім’я отримала тарілки і приступила до трапези, а я так і залишилась сидіти із варенням і хлібом.

На душі мені стало страшенно гірко. Невже я заслужила на таке ставлення? З мого рота не пролунав ні один звук. Я знала, що якщо зараз скажу хоч слово, то відразу розрюмсаюсь. Тому я встала, вдягнула курточку і попрямувала на автовокзал.

Поки чекала автобуса, то мала багато часу, аби обдумати своє життя. І щиро не розуміла, що зробила такого, щоб мої діти жаліли для мене шматочок м’яса. Минуло декілька днів, Аня подзвонила мені і говорила так, ніби нічого не трапилося, а це розірвало мою душу на ще дрібніші шматки.

Через тиждень я не витримала і висказала дочці все, що лежало тягарем на моєму серці, вона ж лишень перекрутила стрілки на мене і звинуватила у неочікуваному приході. Нібито вона розраховувала лише на 4 людини.

Може воно й так, але невже не можна було поділитися або придумати якийсь інший спосіб, щоб мене не образити? Напевно, саме в таких ситуаціях і відкривається істинне ставлення людей до вас.

КІНЕЦЬ.