Віра закінчувала з клієнткою, коли задзвонив телефон. Дзвінок, другий, третій. – Та хто там такий? – думала жінка. Щойно відвідувачка вийшла, телефон знову подав звук. – Так слухаю, – схвильовано сказала Віра. – Алло, Віра, це ти? – почула вона у слухавці. – Так, а з ким я розмовляю? – не зрозуміла вона. – Не впізнала? Це ж я твій дід, – раптом сказав незнайомець. – Який дід? – здивувалася Віра. – Дід Борис, – відповів співрозмовник. Віра застигла. – Цього не може бути. Діда Бориса давно не стало, – тільки й подумала жінка 

 

-Здрастуйте, Віро. Ви мене не знаєте, я вас також. Пишу на прохання вашого дідуся, сподіваюся, пам’ятаєте про нього, Бориса Миколайовича? Це не моя справа, я всього лише сусідка, але все ж таки ви онука, рідна, а зовсім не цікавитеся долею свого дідуся. Він перебуває у важкій життєвій ситуації, і незабаром йому не буде де жити. Якщо у вас є хоч крапля совісті і співчуття, напишіть мені, або зателефонуйте за цим телефоном. Ну а краще приїжджайте, дідусь Борис на вас дуже чекає!

Віра, прочитавши повідомлення, з роздратуванням зачинила кришку ноутбука. Дідусь? Рідний? Щось пізно про онуку згадав цей дідусь. Де була його совість та співчуття, коли їй, підлітку, вказав він на двері?

В одну мить наринули спогади.

***

Батьків Віри не стало рано. Міські обоє, сільське життя тільки з розповідей і знали, а тут на новорічні канікули раптово зібралися до села, мовляв, свіже повітря, відпочинок на природі.

Хотіли всією родиною їхати, та Віра із класом на екскурсію поїхала. Вирішили, що згодом дочка до батьків приєднається.

Не побачила Віра більше батьків, по дорозі з ними сталася біда.

З усіх родичів залишилася у Віри бабуся по лінії батька та тітка, сестра матері, що в іншому місті жила. Вона й узяла племінницю на виховання.

Ще дід був у Віри, батько мами, та тільки не дуже хотів він спілкування. І мама з ним майже не спілкувалась, і Віра погано його знала.

Коли ховали батьків Віри, дід сам до неї підійшов, незграбно обійняв, погладив по спині, і сказав:

– Ти на допомогу-то мою не сподівайся, у мене крім Інни теж діти та онуки є, на всіх мене не вистачить, але хоч у гості іноді заходь. Адресу пам’ятаєш?

Адресу Віра пам’ятала. Часто заходити не могла, в інше місто поїхала з тіткою, але коли на канікулах приїжджала до бабусі Марії, татової мами, обов’язково приходила до діда Бориса.

Теплого прийому ніколи не було. Надя, нова дружина діда, яка була набагато молодша за нього, завжди невдоволено хмурилася побачивши Віру, і демонстративно йшла в іншу кімнату, не забувши при цьому голосно закрити двері.

Ні щирих розмов, ні приємного чаювання, нічого цього не було.

Який вже тут чай, коли й води попросиш, так дає неохоче, що спрага сама по собі минає.

Спочатку ще намагалася Віра розповісти, як у неї справи, і що нового, але дід її зупиняв, мовляв, що мені твої справи, коли своїх не порахувати.

Потім вже дід і Віра мовчки сиділи один навпроти одного, дивлячись у підлогу. Розмова не клеїлася. Після зім’ятої розмови в пару слів дід знаходив невідкладні справи і йшов, і Віра теж йшла.

Раптом згадала Віра, як зайшла до діда в той момент, коли їхня родина збиралася обідати. Це був останній її візит до діда.

Дід, Надя та їхній молодший син Ігор з апетитом уплітали домашні вареники, Віра ж так і просиділа в кутку, на незручному табуреті, слухаючи розмови про те, що треба до старшого з’їздити, онуків давно не бачили, мовляв тільки у вихідні і привозять хлопчаків. Славні такі, а як інакше? Онуки ж, рідні, свої!

Дід, щільно пообідавши, безцеремонно ліг на диван з газетою, не зважаючи на Віру.

Віра закрутилася на стільці, збираючись іти, і раптом ненароком чхнула. Дід зненацька здригнувся, глянув здивовано на Віру, і спитав.

– Що ти все ходиш і ходиш сюди? Ось хто ти така? Ми з твоєю бабусею вже скільки років не живемо, та й як не стало її  вже років 5 пройшло. Мами твоєї ще коли не стало, та я й знати її не знав, пішла від мене Валя, коли Інна маленька зовсім була.

А тебе й поготів не знаю. Онучка? Рідна? Та потрібна ти мені сильно, внучко! Коли на спадок сподіваєшся, так даремно, будинок я давно вирішив своїм дітям та онукам залишити, рідним. Нема чого тобі дати!

– Та не треба мені від тебе нічого, просто як у місті буваю, так заходжу в гості побачити. Один ти в мене залишився, нема більше дідів, тільки бабуся.

-От і вважай, що й мене давно немає. Не стало мене! Не ходи сюди більше, онучка. Ходиш усе, та вдивляєшся, а потім речей не стає!

Не пам’ятала Віра, як дійшла до бабусі. Плакала всю дорогу. Скільки тоді їй було? Років 14 мабуть, не більше.

Потім вже сама себе питала навіщо ходила? І сама відповісти не могла на своє запитання. Напевно тому й ходила, що дід все ж таки, рідний. Та й бабуся казала, мовляв не зрікайся діда, один він у тебе.

Ось як вийшло, не потрібна тоді Віра була ні діду, ні родині його, а зараз згадали про неї, до совісті звертаються?

Хотіла Віра написати цій жінці, все як є, що самі вони від неї відмовилися, а потім вирішила-навіщо? Вона правду знає, і всі ці виправдання ні до чого. Відплакала своє, та викинула непотрібних людей зі свого життя, як і вони її.

Робота, дім, сім’я, так закрутилася Віра, що вже й думати забула про це повідомлення, тим паче й у соціальних мережах рідко буває.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩