-Здрастуйте, Віро. Ви мене не знаєте, я вас також. Пишу на прохання вашого дідуся, сподіваюся, пам’ятаєте про нього, Бориса Миколайовича? Це не моя справа, я всього лише сусідка, але все ж таки ви онука, рідна, а зовсім не цікавитеся долею свого дідуся. Він перебуває у важкій життєвій ситуації, і незабаром йому не буде де жити. Якщо у вас є хоч крапля совісті і співчуття, напишіть мені, або зателефонуйте за цим телефоном. Ну а краще приїжджайте, дідусь Борис на вас дуже чекає!

Віра, прочитавши повідомлення, з роздратуванням зачинила кришку ноутбука. Дідусь? Рідний? Щось пізно про онуку згадав цей дідусь. Де була його совість та співчуття, коли їй, підлітку, вказав він на двері?

В одну мить наринули спогади.

***

Батьків Віри не стало рано. Міські обоє, сільське життя тільки з розповідей і знали, а тут на новорічні канікули раптово зібралися до села, мовляв, свіже повітря, відпочинок на природі.

Хотіли всією родиною їхати, та Віра із класом на екскурсію поїхала. Вирішили, що згодом дочка до батьків приєднається.

Не побачила Віра більше батьків, по дорозі з ними сталася біда.

З усіх родичів залишилася у Віри бабуся по лінії батька та тітка, сестра матері, що в іншому місті жила. Вона й узяла племінницю на виховання.

Ще дід був у Віри, батько мами, та тільки не дуже хотів він спілкування. І мама з ним майже не спілкувалась, і Віра погано його знала.

Коли ховали батьків Віри, дід сам до неї підійшов, незграбно обійняв, погладив по спині, і сказав:

– Ти на допомогу-то мою не сподівайся, у мене крім Інни теж діти та онуки є, на всіх мене не вистачить, але хоч у гості іноді заходь. Адресу пам’ятаєш?

Адресу Віра пам’ятала. Часто заходити не могла, в інше місто поїхала з тіткою, але коли на канікулах приїжджала до бабусі Марії, татової мами, обов’язково приходила до діда Бориса.

Теплого прийому ніколи не було. Надя, нова дружина діда, яка була набагато молодша за нього, завжди невдоволено хмурилася побачивши Віру, і демонстративно йшла в іншу кімнату, не забувши при цьому голосно закрити двері.

Ні щирих розмов, ні приємного чаювання, нічого цього не було.

Який вже тут чай, коли й води попросиш, так дає неохоче, що спрага сама по собі минає.

Спочатку ще намагалася Віра розповісти, як у неї справи, і що нового, але дід її зупиняв, мовляв, що мені твої справи, коли своїх не порахувати.

Потім вже дід і Віра мовчки сиділи один навпроти одного, дивлячись у підлогу. Розмова не клеїлася. Після зім’ятої розмови в пару слів дід знаходив невідкладні справи і йшов, і Віра теж йшла.

Раптом згадала Віра, як зайшла до діда в той момент, коли їхня родина збиралася обідати. Це був останній її візит до діда.

Дід, Надя та їхній молодший син Ігор з апетитом уплітали домашні вареники, Віра ж так і просиділа в кутку, на незручному табуреті, слухаючи розмови про те, що треба до старшого з’їздити, онуків давно не бачили, мовляв тільки у вихідні і привозять хлопчаків. Славні такі, а як інакше? Онуки ж, рідні, свої!

Дід, щільно пообідавши, безцеремонно ліг на диван з газетою, не зважаючи на Віру.

Віра закрутилася на стільці, збираючись іти, і раптом ненароком чхнула. Дід зненацька здригнувся, глянув здивовано на Віру, і спитав.

– Що ти все ходиш і ходиш сюди? Ось хто ти така? Ми з твоєю бабусею вже скільки років не живемо, та й як не стало її  вже років 5 пройшло. Мами твоєї ще коли не стало, та я й знати її не знав, пішла від мене Валя, коли Інна маленька зовсім була.

А тебе й поготів не знаю. Онучка? Рідна? Та потрібна ти мені сильно, внучко! Коли на спадок сподіваєшся, так даремно, будинок я давно вирішив своїм дітям та онукам залишити, рідним. Нема чого тобі дати!

– Та не треба мені від тебе нічого, просто як у місті буваю, так заходжу в гості побачити. Один ти в мене залишився, нема більше дідів, тільки бабуся.

-От і вважай, що й мене давно немає. Не стало мене! Не ходи сюди більше, онучка. Ходиш усе, та вдивляєшся, а потім речей не стає!

Не пам’ятала Віра, як дійшла до бабусі. Плакала всю дорогу. Скільки тоді їй було? Років 14 мабуть, не більше.

Потім вже сама себе питала навіщо ходила? І сама відповісти не могла на своє запитання. Напевно тому й ходила, що дід все ж таки, рідний. Та й бабуся казала, мовляв не зрікайся діда, один він у тебе.

Ось як вийшло, не потрібна тоді Віра була ні діду, ні родині його, а зараз згадали про неї, до совісті звертаються?

Хотіла Віра написати цій жінці, все як є, що самі вони від неї відмовилися, а потім вирішила-навіщо? Вона правду знає, і всі ці виправдання ні до чого. Відплакала своє, та викинула непотрібних людей зі свого життя, як і вони її.

Робота, дім, сім’я, так закрутилася Віра, що вже й думати забула про це повідомлення, тим паче й у соціальних мережах рідко буває.

Вона забула, та про неї згадали.

По роботі Віра відповідала на всі дзвінки. Невелика перукарня, яку кілька років тому відкрила Віра разом із подругою, зобов’язувала завжди бути на зв’язку. Працювали самі, 2 через 2.

Віра вже закінчувала з клієнткою, а телефон наполегливо дзвонив. Дзвінок, другий, третій. Та хто там такий нетерплячий? Може, що сталося? Нічого, за 2 хвилини передзвоню.

Щойно відвідувачка вийшла за двері, телефон знову подав звук.

– Так слухаю.

– Алло, алло, Віра, ти?

– Так, з ким я розмовляю?

– Зовсім не впізнала, онучко! Дід я твій єдиний. Не впізнала?

– Який дід?

– А багато дідів у тебе було? Дід Борис.

Ніколи не думала Віра, що таке буває. Завжди, коли дивилася фільми, її смішила фраза-все життя промайнуло перед очима. Ні, як так? Життя-воно яка велике, як вона може так швидко промайнути?

Нехай не все життя, але окрема його частина, та, де вона, наївна, довірлива дитина, бігла до діда, щоб просто його побачити, обійняти, на щось поскаржитися, чимось похвалитися, а її виставили геть, тому що вона-ніхто, бо є інші онуки, рідні, кохані, саме цей уривок не те, що пролетів перед очима, а просто крутився в голові. Крутився так наполегливо, яскраво, наче не багато років тому це було, а вчора.

Перед очима встала картинка, де дід відводе погляд від газети, і каже: – Вважай, що мене немає, не стало мене!

І справді, так і почала думати Віра. Діда в неї немає, не стало.

Причому найцікавіше, що про маму, тата, бабу Валю, а потім і про бабу Марію Віра ніяк не могла думати в минулому часі. Вона сама придумала собі, що вони поїхали, далеко-далеко, і неодмінно скоро повернуться. А про діда Бориса – ну не стало, то не стало. Він сам так вирішив.

– Чоловік, ви помилились. Мого діда Бориса не стало давно, багато років тому.

– Та все добре зі мною, Віро! Все добре! Я ж так, не подумавши, сказав тоді це. Надія проти була, що ти ходиш, а я що? Дружина, як я проти неї піду?

– А зараз, що ви від мене хочете? Дружина не свариться, що зі мною розмовляєте?

– Так не стало її ! Один я залишився, важко мені, ох як важко. Догляд за мною потрібен, сам вже не в змозі себе обходжувати. Ти приїжджай, допоможи мені, не зрікайся. Не ображу я тебе, онучко. Пенсія в мене хороша, хоч всю забирай, на що мені вони, ці гроші, коли і в магазин сходити не можу.

Віра хотіла покласти слухавку, але сама не знаючи навіщо, запитала:

– А діти як же? Онуки, рідні?

– Молодшого, Ігора, також не стало, гульбанити любив, навіть одружитися не зумів, і дітей не залишив, а старшому тільки гроші і треба! Бач, що надумав! Квартиру мою хоче продати, а мене куди? Хороший син, що батькові рідному кута в будинку знайти не може! Не бувати цьому! От не стане мене, хай що хоче, те й робить з квартирою, все одно йому дістанеться, а поки є я, і кроку з дому не ступлю.

Віра стомлено глянула на годинник і зітхнула. Незабаром наступна клієнтка прийде. Ну навіщо вона вплуталася в цю розмову? По суті, це чужа для неї людина, хоч і рідна. Навіщо він їй зателефонував?

Прислухавшись до себе Віра з подивом виявила, що не відчуває жодних емоцій. Ні, вона не погана людина, навіть навпаки, дуже добра та м’яка жінка. Їй завжди і всіх було шкода. А до свого діда на жаль, не відчувала нічого, як і не відчула бажання йому допомогти.

Після нетривалого мовчання у слухавку Віра знову зітхнула, і сказала:

– Ви помилилися, чоловік. Мого діда давно не стало. Спробуйте із сином стосунки налагодити. Або з онуками. Вони вам рідні, не я. Та й будинок для літніх людей не найгірший варіант. І не дзвоніть мені більше.

Чи зрозумів дід Борис, що сам він колись відштовхнув від себе внучку, чи ні, але більше не дзвонив. А Вірі й не цікаво було, як склалося його життя. Вона не потрібна була тоді, коли потребувала дідуся, то навіщо їй зараз чужий, незнайомий старенький, якого й знати вона не знає?

Чи відчувала Віра докори сумління? Якщо тільки зовсім небагато. І це не довго.

Головне, що чоловік її підтримав, та й тітка улюблена сказала, що все вона правильно зробила. Бракувало ще того, щоб все кидати, і бігти, по суті, чужій людині допомагати! Він має і сина, і онуків, яким він дарував свою любов і турботу. Тепер їх черга, а Віра тут зовсім ні до чого.

КІНЕЦЬ.