Віра прокинулася вночі від пориву вітру. На кухні відчинилося вікно. Вона пішла його зачиняти, як раптом почула у маминій кімнаті якусь розмову. – Дивно, – подумала дівчина. – Мама одна ж там, та й телевізор давно вимкнений… Двері в кімнату були відчинені, і Віра непомітно туди зазирнула. – Пробач мені, тітко Ліза, – мама сиділа на ліжку і дивилася перед собою. А посеред кімнати… Стояла жінка! Віра мало не скрикнула, і прикрила рота рукою

 

-Ніколи я тобі це, дочко, не розповідала. А зараз хочу розповісти, – мамо худенькою, сухою рукою втримала Віру. – Сядь, Вірочко, вислухай. Не можу я це тримати в собі.

Вона нервово поправила сиве волосся.

-Мамо, ти плачеш?

-Вірочко, вислухай, я так картаю себе. Я старалася, але провину свою досі пам’ятаю. Ти ось послухай, і скажи, може, я не так і винна? А то хвилює ця думка мене все частіше останнім часом. Вночі ляжу одна, особливо коли ви з Віктором та дітьми у від’їзді, та й уявляю, як тітці Лізі тоді страшно було.

-Мамо, ти не хвилюйся, ти розкажи краще, – Віра взяла маму за руку. – Тітки Лізи вже немає давно. Що це раптом тобі згадалося?

-Та не знаю, – мама глянула на Віру вицвілими, колись блакитними очима. – Не знаю, останнім часом багато з юності так ясно згадується.

Мені тоді, Вірочко, всього п’ятнадцять було.

В училище у місті я вступила. Тітка Ліза, мами моєї молодша сестра, до себе в кімнатку мене пожити пустила.

Прибіжу я з навчання, а воно мені: – Прийшла, дівчатко? Зʼїж картопельки, на плиті стоїть, гаряченька. І пиріжечків тобі напекла, їж! Ну ти слухай мене, і їж, бо охолоне все.

А одного разу сталося несподіване… Я, як завжди, поїла і лягла на скрині.

Там старе пальтечко лежало. Мені тітка Ліза на скрині місце виділила. Подушку свою віддала, а сама куртку скручувала собі замість подушки.

Лягла я на пальтечко, курткою накрилася. Від картоплі та ситних пиріжків мене й розморило. Заснула я. Раптом стукіт, я очі відкрила – хтось у її кімнату ломиться.

Тітка Ліза мені тільки й крикнула – накрийся з головою курткою і мовчи. Я так і зробила. Ввалилися до неї двоє. Сусід Петро, вічно веселий, і ще чоловік якийсь.

Я з-під куртки бачила, як сварилися вони… А потім сталося найгірше… А Петро потім говорив, щоб мовчала…

Тітка Ліза плакала мовчки. Потім встала, мовчки шафу до дверей присунула, щоб двері не можна було відкрити. А мені сказала мовчати, забути все, що я бачила.

-Забудь, Ганнусю, – каже. – Забудь, а вже я якось, сама…

У тітки Лізи тоді наречений тільки приїхав із заробітків. Їй самій уже тридцять три було останній шанс. Але після всього, що трапилося, вони все розладналися. Не могла вона тепер мужиків навіть на дух переносити. І дітей мати більше не могла.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩