-Ніколи я тобі це, дочко, не розповідала. А зараз хочу розповісти, – мамо худенькою, сухою рукою втримала Віру. – Сядь, Вірочко, вислухай. Не можу я це тримати в собі.

Вона нервово поправила сиве волосся.

-Мамо, ти плачеш?

-Вірочко, вислухай, я так картаю себе. Я старалася, але провину свою досі пам’ятаю. Ти ось послухай, і скажи, може, я не так і винна? А то хвилює ця думка мене все частіше останнім часом. Вночі ляжу одна, особливо коли ви з Віктором та дітьми у від’їзді, та й уявляю, як тітці Лізі тоді страшно було.

-Мамо, ти не хвилюйся, ти розкажи краще, – Віра взяла маму за руку. – Тітки Лізи вже немає давно. Що це раптом тобі згадалося?

-Та не знаю, – мама глянула на Віру вицвілими, колись блакитними очима. – Не знаю, останнім часом багато з юності так ясно згадується.

Мені тоді, Вірочко, всього п’ятнадцять було.

В училище у місті я вступила. Тітка Ліза, мами моєї молодша сестра, до себе в кімнатку мене пожити пустила.

Прибіжу я з навчання, а воно мені: – Прийшла, дівчатко? Зʼїж картопельки, на плиті стоїть, гаряченька. І пиріжечків тобі напекла, їж! Ну ти слухай мене, і їж, бо охолоне все.

А одного разу сталося несподіване… Я, як завжди, поїла і лягла на скрині.

Там старе пальтечко лежало. Мені тітка Ліза на скрині місце виділила. Подушку свою віддала, а сама куртку скручувала собі замість подушки.

Лягла я на пальтечко, курткою накрилася. Від картоплі та ситних пиріжків мене й розморило. Заснула я. Раптом стукіт, я очі відкрила – хтось у її кімнату ломиться.

Тітка Ліза мені тільки й крикнула – накрийся з головою курткою і мовчи. Я так і зробила. Ввалилися до неї двоє. Сусід Петро, вічно веселий, і ще чоловік якийсь.

Я з-під куртки бачила, як сварилися вони… А потім сталося найгірше… А Петро потім говорив, щоб мовчала…

Тітка Ліза плакала мовчки. Потім встала, мовчки шафу до дверей присунула, щоб двері не можна було відкрити. А мені сказала мовчати, забути все, що я бачила.

-Забудь, Ганнусю, – каже. – Забудь, а вже я якось, сама…

У тітки Лізи тоді наречений тільки приїхав із заробітків. Їй самій уже тридцять три було останній шанс. Але після всього, що трапилося, вони все розладналися. Не могла вона тепер мужиків навіть на дух переносити. І дітей мати більше не могла.

-Матусю, ну ти ж зовсім дівчисько було. Що ти могла вдіяти? Адже вони могли і тебе… Ти нічим би тітці Лізі не допомогла. А твоє життя теж було б перекреслено. І мене б у тебе не було, і Ромки з Лізою, твоїх онуків, чуєш, не плач, мамо!

-Знаєш, доню, адже я все це розумію, але я ж промовчала. Злякалася я, ось мене все життя це й мучить. Може, якби я підняла тоді шум, у тітки Лізи все склалося б інакше.

-Мамо, а ти тому онучку попросила Лізою назвати, так? Я тільки зараз це зрозуміла. Мамочко, я дуже тебе люблю. Тітка Ліза прожила довге життя. Вона мала багато рідних, вона була самотня. Ти ні в чому не винна.

-Вірочка, вибач, що розповіла тобі. Думала, мені буде легше, але ні, видно з цим гріхом і піду.

Віра мовчки обійняла маму. Що тут скажеш, мамі вже вісімдесят вісім. Як їй допомогти?

Вночі Віра прокинулася від пориву вітру. Вікно відчинилося на кухні. Пішла зачиняти, раптом чує – у кімнаті мами розмову. Дивно, мама одна там, телевізор давно вимкнено.

Двері в мамину кімнату були відчинені, і Віра непомітно тихенько зазирнула туди.

-Пробач мені, тітко Ліза, – мама сиділа на ліжку і дивилася перед собою.

А посеред кімнати, в місячному світлі… Стояла ледь помітна, мов прозора постать жінки.

Віра мало не скрикнула, і прикрила рота рукою.

-Не можу більше бачити, як ти переживаєш, Ганнусю, дівчинко моя, – почула Віра незнайомий голос. – І мені спокою не даєш! Не тобі, Ганнусю, судити і думати, що ти можеш змінити чиюсь долю.

Живи своїм життям, у тебе чудова внучка Лізонька. Дякую, що так назвала її, і що думала про мене. А тепер прощавай, і не засмучуйся. Тобі ще кілька років пожити відміряно. Треба внучку Лізоньку заміж видати. Та з правнуків порадіти. Отже, будьте здорові та щасливі. До зустрічі, Ганнусю, і нехай щодня життя приносить тобі радість.

Місяць зайшов за хмаринку, і тінь жінки зникла. Віра тихо зачинила двері.

Вранці мама виглядала так, ніби помолодшала років на десять. І більше ніколи не згадувала про ту розмову. Вона прожила ще довго, навіть видала внучку Лізоньку заміж і дочекалася правнуків. Все, як і сказала їй тінь тітки Лізи, що прийшла зняти з неї тягар почуття провини.

Хоча, може, Вірі все це тільки здалося? Але питати про це у мами, яка після тієї ночі ніби отримала ще стільки щасливих років і зняла тягар із душі, Віра так і не наважилася.

У долі немає винних. Кожному дістається лише те, що йому призначено, те, що під силу.

КІНЕЦЬ.