Оксана прокинулася о п’ятій ранку. Вставати рано, а заснути не виходить. Як не відганяє вона думки, а вони знову і знову повертаються до того самого. Мабуть, заснути не вдасться, Оксана вирішила встати і зайнятися домашніми справами, щоб зайняти голову іншими думками.

До сьомої години, вичистила кухню дочиста, Оксана втомлено присіла на стілець. Треба варити кашу і піднімати дочку, а думки знову повертаються до одного й того самого.

Дочка вчора повернулася від батька і радісно розповідала про те, як здорово там провела час. І найголовніше, бабуся там також була. Вони там щось готували, веселилися, грали у настільні ігри разом. Гуляли з однорічною дитиною.

Загалом, було величезне бажання не відпускати більше доньку до батька. Ну так, Оксана ревнує всіх до всіх. Адже це вона мала жити щасливо з батьком дочки. Тепер Оксана розуміє, що, швидше за все, вона сама зруйнувала своє щастя.

Заміж Оксана вийшла за Олега з великого кохання. Вона і зараз, напевно, любить колишнього чоловіка, інакше б не відмовляла у залицяннях іншим чоловікам. Ось як Оксана любила чоловіка, так не любила його маму. Та що там не любила? Вона й зараз її не переносить, хоч після розлучення минуло п’ять років.

Здавалося, що свекруха робила все, щоб розлучити сина з Оксаною. Причіплялася з дрібниць і завжди намагалася вчити невістку. Ось ці повчання дратували, наче Оксана п’ятирічна дівчинка. Перед весіллям Віра Петрівна єлейним голосом запитала: 

– Оксано, дитино, а чи не поспішайте ви одружитися. Може, почекайте рік-два? 

Ось із цього моменту неприязнь до свекрухи і підступила до Оксани, заважала вільно дихати.

А навіщо було чекати? Вони ж не маленькі діти, кохали одне одного, квартира в Оксани була своя, працювали. Чого чекати?

Свекрусі б заспокоїтись і жити своїм життям, а вона зачастила у гості. І вчить, вчить та вчить.

Олег тільки посміювався: “Ну, це ж мама!” 

Оксана чоловікові влаштовувала сварки: «Поговори з мамою!» Але нічого не змінювалося. Звичайно, Оксана казала чоловікові, що він не чоловік, якщо не може заступитися за неї від своєї матері.

Це зараз Оксана розуміє, що самій треба було поводитися тихіше. Побурчала б свекруха та й пішла. Але Оксана не любила свекруху. Останньою краплею був, як Олег сказав, жарт свекрухи.

Свекруха, як водиться, прийшла з ранку, понянчити внучку. Оксана скористалася цим і пішла до поліклініки. На зворотному шляху біля самого будинку зустріла однокласника. Він жив у іншому місті, приїхав до батьків у відпустку. Пройшло багато років, а він все такий же кучерявий, кумедний. Звичайно, Оксана обнялася з однокласником, поговорили трохи і домовилися, що він прийде увечері в гості. Все це свекруха бачила у вікно.

– З ким це ти обіймалася? – спитала Віра Петрівна.

– Однокласник, – махнула рукою Оксана. – Домовилися, що сьогодні в гості прийде.

– Дивний він якийсь. Кучері, як у твоєї дочки, – посміхнулася Віра Петрівна.

І тут Оксана не витримала, вона сварилася так, що чули сусіди і плакала дочка. Але Оксана висловила всі образи свекрусі. Коли свекруха пішла, Оксана зібрала речі чоловіка та виставила у під’їзд. Чоловік, звичайно, намагався помиритися, але Оксана для примирення мала одну умову: «Зроби так, щоб я ніколи більше не бачила і не чула твою маму!». А чоловік почав виправдовувати маму, казав, що він любить маму, і Оксані треба з нею помиритися. Тобто вибачитись перед свекрухою за те, що насварилася на неї.

В результаті відбулося розлучення.

Через три роки Олег знову одружився, тепер у них росте син. Дочка часто приходить до них у гості. Усі щасливі, крім Оксани.

Тепер Оксана думає, що була неправа, треба було мовчати або сприймати свекруху не так різко.

І знову підла думка підкралася до Оксани: “Може, не відпускати дочку до батька?”

КІНЕЦЬ.