Віра готувалася до весілля, ще день і вона вийде заміж за свого коханого Андрія. Дівчина якраз вирішувала останні деталі з весільним тортом, коли додому повернувся наречений. Андрій був якийсь дивний і мовчазний. – Що сталося, коханий? – занепокоїлася Віра. Чоловік мовчав. – Щось з батьками? – запитала вона. – Весілля не буде! – раптом вигукнув Андрій. – Можеш все скасовувати! Віра застигла, і здивовано дивилася на Андрія, нічого не розуміючи

 

– Ти моя доля, – лагідно казав Вірі наречений.

А перед самим весіллям прийшов додому та оголосив, що зустрів іншу.

– А як же доля? – тихо, перепитала Віра.

Андрію, зважаючи на все, було трохи ніяково від того, що він залишає Віру перед весіллям, але тут він не стримався. Усміхнувся.

– Яка доля, Віра, ну ти чого?! Казки це все.

Зібрався та пішов. А Віра зилишилася сидіти в квартирі. Телефон дзвонив, у двері теж дзвонили – жінка не хотіла бачити нікого. Мама залишила її ще в дитинстві – вийшла заміж за іноземця, і впорхнула в інше, яскраве і красиве життя. Виростила Віру бабуся. Але її вже давно не стало. Немає рідного плеча, щоб уткнутися та виплакатися. І Віра плакала у подушку. Іноді, поплакавши, засинала, але сон був неспокійним, тривожним. Якісь руки тяглися до Віри звідусіль, намагалися торкнутися. Торкнулися. За плече. І жінка зрозуміла, що не спить.

– Ну? І що ти тут робиш? – голос належав Юлі, найкращій подрузі.

– Як ти потрапила сюди? – байдуже запитала Віра. – Я дуже запереживала.

– Воно й видно. – хмикнула Юля. – Я заплатила людині, і він відкрив двері. Це було непросто. Я тут не живу.

– Скільки заплатила? Я поверну, – байдуже відповіла жінка.

– Ой та ти сама-то повернися спочатку! Чого ти так переживаєш? Через цього негідника, чи що?

До речі, Юля, з якою Віра разом навчалися у школі, але в інститути пішли у різні, завжди недолюблювала Андрія. І казала Вірі, що він негідник. Невже, вона мала рацію, а Віра так помилялася?

– Чому він так вчинив? – схлипуючи запитала Віра.

– Та тому, що він тепер зустрічається з Маринкою Бондаренко. У тебе що? У тебе тільки квартира, що від бабусі дісталася. А у Маринки таких квартир… твоєму провінційному Андрію дістався джекпот.

Що ж. У Марини батько був великим бізнесменом. Але вона навчалася у нашому інституті, звідки тоді Юля…

– Звідки ти взагалі знаєш? – здивувалася Віра.

Юля пояснила, що коли не змогла до Віри додзвонитися, зателефонувала Андрію. Він сказав їй, що вони розлучилися, і він нічого не знає. Тоді вона просто зайшла до нього в соц. мережі, і все дізналася. 

Віра раптом подумала не про те, який негідник її колишній, а про те, що проти Марини шансів у неї немає.

– Я не піду більше в університет, – раптом сказала Віра.

– Ну, не ходи, – Знизала плечима Юлька. – Взагалі на твоєму місці я перш за все поїла б.

Юля витягла Віру із цього стану. Тягнула з усіх сил і витягла. Переконувала їсти, переконувала виходити надвір. З’їздила з Вірою по документи в університет, де вона  навчалася на хімічному факультеті. До сьогоднішнього дня. Дякувати Богу, ні Андрія, ні Марину, дівчата не зустріли. Нікого не зустріли, перед ким Вірі довелося б червоніти і соромитися, що її залишили перед самим весіллям. Перед нечисленними гостями, запрошеними на їхнє з Андрієм весілля, Віра вибачилася письмово.

***

Наступного літа Віра вступила до медінституту. Там вже три роки навчалася Юля. Вірі довелося несолодко, але вона змогла. Вселяла собі щодня, як молитву: «Ти сильніша за всіх разом взятих негідників. Ти впораєшся”.

Про хлопців дівчина не думала. Всі зустрічалися, закохувалися, а Віра переживала. Наче на кожному кроці, за кожним кутом, на нех чекав черговий негідник. 

Коли Юля вже проходила інтернатуру – вона вийшла заміж на останньому курсі – подруга сказала Вірі:

– Віра, ну не можна ж так! Скільки, ти димаєш, раз у житті тобі буде двадцять чотири роки? Ти не помітиш, як виповниться двадцять п’ять, а потім і тридцять. А ти сидиш все, через Андрія переживаєш.

– Ти що? – вигукнула Віра. – Я давно не пам’ятаю, хто це.

– Пам’ятаєш, Віро. Пам’ятаєш. І дозволяєш цьому керувати твоїм життям. Не дозволяй! Не все у світі такі негідники.

На п’ятому курсі Вірі набридло всіх відкидати, і вона прийняла залицяння дуже скромного та дуже розумного хлопця Віктора. Через півроку вона одружилися. Віктор виявився чудовим чоловіком, крім того, йому пророкували хорошу кар’єру. Дивлячись на те, як розвивається чоловік Віри, і що він робить для неї, вона думала: 

– Ось і мені випав джекпот. В душі розливалася подяка поступово переходячи у кохання. Тоді Віра не знала, що це не просто почуття. Це відлуння ще одного серця, що зародилося всередині неї – їхнього з Віктором сина. Сергійка.

Віктор, коли почав пристойно заробляти, намагався вмовити Віру залишити роботу. Але за всієї любові та подяки до Віктора, жінка не хотіла сподіватися ні на кого, крім себе.

– Ні, Вітя. Я не хочу втрачати професію. Навички пропадуть, куди мені потім, у разі чого? Санітаркою?

– Віро, про який випадок ти говориш? Я завжди буду твоїм чоловіком, – усміхався Віктор.

– Я знаю. Знаю! Але це життя. Воно іноді й лимони підсовує.

Він обіймав Віру і все. Сварка на цьому закінчувалася. Розуміння в родині Віри було на тому ж рівні, що й все решта – на максимальному.

Віра з Віктором жили, виховували Сергійка, подумували про свій будинок. Точніше, думав Віктор, Віра була в сумнівах. Чоловік хотів жити за містом увесь час.

– На роботу діставатися складно. Затори, – Загинала Віра пальці. – А при нашій професії, нам треба бути вчасно.

– Так, ну-ну, далі…

– Взимку як замете під самий дах, відкопуватимуться ще півдня, – продовжила Віра.

Віктор обійняв Віру і посадив до себе навколішки:

– Скажи чесно, ти просто переживаєш через привидів?

– Яких привидів? – Розплющила здивовано очі Віра.

– У будь-якому пристойному будинку просто зобов’язані жити привиди, – усміхнувся Віктор.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩