Після весілля мій син залишився з дружиною жити в моїй двійці. Спочатку місця вистачало всім, але, коли народилися онуки, близнюки, все різко змінилося. Коли дітки були зовсім маленькими, я допомагала невістці з ними. Їх ліжечка стояли в моїй кімнаті, так що саме я вставала до них вночі, я сама готувала нам всім обіди і вечері, сама стежила за чистотою і порядком в будинку.

Коли діти трохи підросли, небагато змінилося. Вільного часу невістці додалося, але вона не мені допомагати зі справами як би не поспішала. Тут варто відзначити,

що крім тієї квартири у мене ще був будиночок в селі, що дістався від батьків. Так ось одного разу я мимоволі підслухала розмову невістки з сином. Вони говорили про те, щоб переселити мене в будиночок в селі, щоб їм самим комфортніше було жити в моїй квартирі.

Ви мене, звичайно, Вибачте, але в будинку, стіни якого може вітер задути, ч жити не збираюся. Я не стала мовчати і відразу сказала: — По-перше, ви живете в моєму будинку, і нікуди я звідси переїжджати не збираюся.

По-друге, якщо ви хочете свого окремого житла, Я готова продати цей будинок і купити собі однушку, але я можу продати і будинок в селі, щоб доплатити зверху, а про свою частку будьте ласкаві подбати самі. Невістка не могла і 2 слова зв’язати, а син спробував щось ще мимрити, але не вийшло. Я не відступала ні на крок. Чи соромно мені? Ні, я вважаю, що вчинила правильно.

Джерело