Мій чоловік, Антон, приїхав навчатися в місто з села, тут же залишився працювати. Потім зустрів мене, а за рік ми одружилися. З квартирою проблем не було, бо я вже мала свою двокімнатну квартиру.

Тут же, у місті, мешкає молодша сестра Антона. Але вони між собою не дуже й спілкуються. З батьками Антона я познайомилася вже заміжньою, коли ми поїхали до них у гості.

Як з’ясувалося у свекрухи солідний город та ще купа живності у дворі. Ми їздимо до батьків Антона рідко, в основному про їхнє здоров’я та справи чоловік дізнається телефоном. Коли сам дзвонить їм. А його батьки дзвонять нам, коли щось від нас потрібно.

Зокрема, коли знадобилися гроші на спорудження прибудованого до будинку туалету. Незважаючи на те, що свекруха має великий город і живність, ми жодного разу від них жодних подарунків не бачили.

Зрозумійте мене правильно, ми не потребуємо овочів та фруктів. У моїх батьків є дача і вони постачають нас усім необхідним на повну. Але, як кажуть, дорогий не подарунок, дорога увага.

А ось цього з боку свекрів не було. Нашим благополуччям вони цікавляться лише тоді, коли від нас щось потрібно… Тиждень тому чоловікові дзвонить земляк. Каже: «Привіз гостинець твоїй сестрі, а їх нікого вдома немає. Мені ніколи твою сестру шукати. Я привезу гостинці до тебе, а вона потім забере».

Антон сказав: «Привозь». Чоловік привіз і попередив, що там, серед іншого, є м’ясо, мовляв, треба перекласти в холодильник. «І часто ти возиш гостинці?», Запитав Антон.

«Так почитай кілька разів на місяць.», відповів чоловік. А нам свекруха постійно плаче, то в неї посуха, то мор, то неврожай. І тягне гроші. А дочки підношення відсилає регулярно. Коли свекруха, в черговий раз зателефонувала синові, щоб попросити про допомогу, Антон відповів: «Ти у дочки своєї допомоги попроси. А в мене тут мор із посухою вічні».

КІНЕЦЬ.