Ми з чоловіком за 4 роки ще нічого не нажили, то в мене проблеми із зд0р0в’ям, то в нього, обстеження та ліки, все платно, до того ж він ще й утримує сина від першого шлюбу, платить аліменти, і так по дрібниці теж часто щось йому купує

 

Ми з чоловіком одружені 4 роки. Ще нічого не нажили. То в мене проблеми із здоров’ям, то в нього. Лікарі, обстеження та ліки, все платно. До того ж він ще й утримує сина від першого шлюбу. Платить аліменти, і так по дрібниці теж часто щось йому купує.

Заробляємо небагато. Він 15 тисяч гривень, я 10 тисяч гривень. Живемо скромно, квартиру винаймаємо. Намагаємось накопичити на свою, але справа поки що йде погано. То холодильник, то пральна машина зламається (їм вже багато років). А коштує все недешево. Зарплати ледве вистачає, заощаджуємо.

У чоловіка складна робота, часто не буває вдома, платять мало, але потрібно напрацювати досвід кілька років, щоб пошукати краще. У мене лише середня освіта. Працювала скрізь, де брали, але платили зовсім копійки. За цю роботу дуже тримаюсь, бо ніде більше не отримувала. Шукаю, звичайно, періодично, оновлюю резюме на сайтах, але якщо й дзвонять, то пропонують ще гірші умови.

У нашому місті більшість таких звичайних робітників. Живуть, як і ми, не шикують. Наші батьки із чоловіком так жили, і їхні батьки також. Дуже скромно та тихо. Але є в мене знайомі з іншого кола. Знаю їх багато років. Познайомилися ще, коли існувала аська.

Спілкувалися як друзі, гуляли іноді, ділилися новинами. Так ось у них зовсім інше життя. Військові інженери. Працюють за 30-50 тисяч гривень (у цьому ж місті), додатково заробляють на фермах, біткоїнах, біржах. Купують та здають квартири, відкривають магазини. І все в них іде як слід.

Мандрують, ні в чому собі не відмовляють, їздять машинами за пару мільйонів. Начебто й не хвалиться, але розповідають це все, явно пишаючись собою. Я ж можу розповісти їм, як вижити на зарплату. Де втиснутись, заощадити, як вирощувати свій город, щоб не купувати дорогі овочі. А вони співчують мені, не розуміючи, як ми так живемо.

Знаю, у мені каже заздрість. А ще й ненависть до себе самої. Мабуть, я така дурна, що ні на що не здатна. Не можу так само, як вони. Не розуміюся на інвестиціях, боюся вкладати. Та й що? Копійки свої? Магазин відкрити? Купила дитячий одяг і навіть на онлайн сервісі нижче за собівартість його продати не можу за кілька років. Невдаха.

Говорила про це із чоловіком. Він дуже злиться. Думає, що ми й так робимо все, що можемо і треба задовільнятися цим. Я його ні в чому не дорікала, просто запропонувала якусь додаткову освіту здобути нам обом чи нові знання у якихось курсах, книгах. Хоча навряд чи це допоможе нам.

Ми звичайні невидатні люди. У нас немає капіталу, немає людей, які б допомогли хоча б на початковому етапі у тому самому бізнесі чи біржі. Все дуже сумно. Можливо ми ніколи не купимо хорошу машину і не зможемо подорожувати як інші.

Можливо, цей факт все життя мене буде гризти. Але ж вище голови не стрибнеш? Не всім бути підприємцями та бізнесменами, хтось має мести вулиці та торгувати у магазинах.

КІНЕЦЬ.