Дід Василь прийшов від криниці з порожнім відром.

-Все, Дарино, криниця пересохла. Замулилася. Тепер нам доведеться брати воду з-під крана… – сказав він дружині.

-А почистити її не можна? – невдоволено спитала Дарина. – Вода в крані жорстка. Не смачна вона…

-Почистити можна, але я один не впораюся, – похитав головою Василь.

-А ти сусідів поклич, – порадила йому дружина.

-Сусідів? – усміхнувся Василь. – Це тих, що навіть курей лінуються тримати? У них у всіх вода теж у будинок підведена, тому вони й пальцем не поворухнуть, щоб допомогти. Адже ми з тобою одні з цієї криниці воду тільки і брали…

-О, Господи! – сплеснула руками Дарина і глянула на диван. – Так ось же ж твоя допомога, прямо тут! – тільки й сказала вона.

Дідусь із бабусею одночасно подивилися на внука, який із самого приїзду з міста сидів за своїм ноутбуком і, лежачи на дивані, цілими днями у щось грався.

-А що?.. – дід почухав потилицю. – Думка слушна. Я в його роки вже з лопатою ого як порався! Скарби з друзями шукали і лісі. Чуєш, Іванку, ти скарб, бува, не мріяв знайти?

-Що?! – онук поставив гру на паузу, і недовірливо подивився на діда. – Який скарб?

-Звичайний. Золото.

-А хіба скарби ще лишилися?

-Звісно. На дні майже кожної криниці скарб захований.

-Правда, чи що? – стрепенувся онук.

-А чому ж ні? Сам подумай, це дуже зручне місце для скарбів. Раніше, як було – багатії скарби свої сховають на дно колодязя золото, і спробуй дістань.

Вода в криниці крижана, хто туди полізе. Тільки коли колодязь пересохне, можна дістати. А наша криниця якраз пересохла. Тож нам треба поквапитися, поки інші не здогадалися в неї залізти.

Онук невпевнено глянув на бабусю, вона знизала плечима, і підтвердила:

-У сусідньому селі якось знайшли такий скарб, у пересохлому колодязі. Про це навіть у газеті було написано. Може, й у нашій криниці щось заховано.

-Так? А як ми на дно колодязя потрапимо?

-Дуже просто. Я тебе на спущу вниз, як відро опускають, – почав пояснювати дід. – І ти там лопатою попрацюєш. Ґрунт з мулом у відро складатимеш, а я його нагору підніматиму. Так, дивишся, до скарбу й докопаємось!

-Тільки одягнутися треба тепліше, – сказала бабуся. – Там унизу холодно.

-Ну, що Іванко, спробуємо знайти скарб? Все, що знайдеш у колодязі, твоє буде. Згоден?

Іванко трохи подумав, і невпевнено кивнув.

-Гаразд, спробуємо…

Вже за годину Іванко, із захватом, з лопатою під пахвою, опускався на дно криниці.

-Ти, головне, не бійся, – підбадьорював його зверху дід. – Я завжди поруч. Якщо вода почне знизу сочитися, одразу гукай і я тебе одразу підніму. Чуєш мене?

-Ага, чую, – крикнув знизу онук, зістрибнув на мулисте дно колодязя і почав працювати лопатою.

-Ти там страйся спочатку весь мул і весь бруд у відро скласти, – давав зверху поради дід.

Робота давалася Іванку нелегко. Спочатку йому було холодно, потім він навіть спітнів. Дуже швидко на його долонях з’явилися мозолі, але азарт робив свою справу.

Бажання докопатися до скарбу не давало йому спокою, і дідусь тільки встигав піднімати відра з мулом.

Незабаром все дно колодязя було очищене від землі, й Іван став складати у відра вже пісок.

Раптом він здивовано вигукнув:

-Ой, дідусю, а тут вода звідкись пішла. Холодна… Крижана…

-Це добре! – зрадів дід. – Значить, жива біля цієї криниці водоносна жила. Вода швидко приходить?

-Швидко. І що мені тепер робити?

-Зараз я останнє відро з ґрунтом підніму, а потім і тебе слідом.

-А як же скарб? – гукнув Іванко. – Ми скарб ще не відкопали!

-Ну що зробиш? Значить, тут його ніхто не ховав. А так давно вже знайшли б.

-Ну от…

Іванко виліз із криниці невдоволений. Коли вони з дідом вирушили в бік своєї хати, він раз у раз з тугою оглядався, переживаючи, що його скарб, можливо, так і залишився лежати закопаним на дні цієї криниці.

Після ванни, він ліг на диван і знову увімкнув ноутбук, але одразу вимкнув його і просто дивився у стелю.

А потім сказав:

-Дідусю, бабусю, в ви мене обманули, так?

-Як це обманули? – обізвався дід. – У чому?

-Вам просто потрібно було криницю почистити, так?

-Колодязь чистити треба було, – кивнув дід. – Це правда, Іванку.

-І справді, в сусідньому селі скарб на дні колодязя якось знаходили, – обізвалась й бабуся. – Якщо не віриш, у нас газета десь лежить.

-Але, головне, Іванку, не скарб, – знову вступив у розмову дід.

-А що? – невдоволено спитав онук.

-А те, що ти своїми руками сьогодні святе діло зробив, очистив криницю від бруду. Дав їй нове життя. І значить, руки твої – вони тепер золоті.

Це твій головний скарб. І тобі залишилося тільки зрозуміти, що ти цими руками можеш не тільки на кнопочки на комп’ютері натискати, ти ними можеш стільки добрих справ зробити, стільки чудесного зробити!

Сьогодні був тільки початок. Розумієш, про що я кажу?

Іванко застиг, а потім підняв свої долоні в мозолях і почав з подивом їх розглядати…

КІНЕЦЬ.