Василь одружився. Дружину з сусіднього села взяв. Дівчина красива і працьовита. Завів велике хазяйство. Навіть працівників наймати почав. – Багач наш зовсім зазнався, – говорили про Василя люди в селі. Та не зважав він. Працював багато. А якось Василь раптом помітив у дворі незнайомого чоловіка. Чоловік просто зайшов у двір і тихо сів на ґанку. Василь здивовано вискочив з хати. – Вам кого?! – запитав він чоловіка. – Це ж я! – сказав чоловік. – Не впізнав, чи що? Василь придивився і застиг від здивування

 

Мати Василька дуже хотіла дівчинку, хотіла, щоб помічниця була по господарству, а з’явився Василь…

Не хотіла вона хлопчика, а все тому, що гульбанять усі мужики в їхньому селі. Батько її гульбанив, дід теж, та й чоловік частенько від біленької не відмовлявся.

У їхній родині грошей майже не було. Та й усе село так жило в ті часи. Натомість сусідка тітка Роза голосила на все село. У неї заощадження були на книжці. В одну мить вони перетворилися на «пшик». А на «пшик», що ж купиш.

І без того порожні полиці в магазині швидко спорожніли, а потім швидко заповнилися. Товари стояли нові, незнайомі і дорогі.

Василько це добре пам’ятав. Часто бігали вони з хлопцями подивитися на імпортні шоколадки та жуйки. Та й решта ходили теж подивитись.

Все розвалювалося. Батько втратив роботу. Усю техніку розпродали за безцінь, а людей звільнили. Потягнулися всі до міста у пошуках роботи.

Добре, що мати ще працювала на фермі, і город був. Так і жили. До весни і ферму закрили, годувати стало нічим.

Зарплату видали поросятами. Що хочеш, те й роби з ними. Хочеш – їж, хочеш – годуй, а можеш і продати. Тільки ось годувати нічим, і ніхто не купить, грошей немає. Думала мати де м’ясо подіти. Чи ж це жартівливе діло – цілих три порося!

А тут якраз приїхала машина, поросят скуповували стали, вірніше вже м’ясо.

У місті люди всілякі є. Багаті й бідні, а їсти всім хочеться. Все село кинулося продавати. А у Василька батько веселий лежить, встати не може ніяк. Довелося просити сусіда…

Сяк-так з матір’ю, обробили одного порося. Мати одразу Васильку шоколадку купила в магазині та печива різного до чаю.

Всі гроші сховала, не дай Боже знайде чоловік, все прогуляє.

Поросят ще й годувати треба. Одна свиноматка. Мати спеціально її взяла замість двох маленьких. Та й вибору особливо не було. Тож має бути поповнення приблизно через місяць.

Василько рано пізнав сільську працю. Стали з матір’ю розширювати загородку, добре що будинок старий, від батьків дістався. Усі будівлі для хазяйства є. Батько мало чим допомагав. Поїхав у місто на заробітки.

-Мамо, а може курей купимо, яйця будуть.

-Що ти, Васильку. Може ще й корову, щоб молоко було. Як ми з тобою вдвох справлятимемося?

-Впораємося.

Мати тоді вперше за життя Василька, подумала:

-Як добре, що не дівчина.

Все поступово почало налагоджуватися. Подвір’я ожило, по двору чинно ходив півень, охороняючи своїх курочок, а за будинком паслася коза. Корову брати не стали, із козою легше.

Мало хто в їхньому селі хазяйство тримав, всі лінувалися. Так хіба кілька курей, та одного порося.

Батько Василя приїжджав рідко, грошей не привозив, а потім і зовсім зник. Шукали. Виявилося, він у сусідній області влаштувався у якоїсь вдови. Мати одразу подала на розлучення. Їй порадили ще й аліменти взяти з нього. Оформили, та що з нього візьмеш. Жодної копійки не побачили.

Після служби Василько повернувся до рідного дому. Мати переживала, що гульбанить син, як і решта мужиків. Його однокласника уже не стало від цього.

Мати на стіл частування різні, біленьку з холодильника дістала.

-А є молоко? – запитав Василько.

-Є, є…

-А це прибери. І щоб я ніколи в хаті не бачив! – раптом сказав син.

-Добре, синку, добре…

Мати зраділа.

-Піду хазяйство подивлюся.

У хату Василько зайшов аж біля півночі.

То дошку яку приб’є, то ще щось, справ багато. Рік без чоловічих рук будинок стояв…

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩