Валя повернулася з цвинтаря і втомлена сіла за стіл. За великими вікнами, що виходили в сад, була величезна різноманітність квітів, які вони разом із мамою посадили. А тепер уже як рік Валя приносила ці квіти до неї на цвинтар…

Дівчина згадала, як коли вона була ще маленькою, вони поїхали з цього будинку в інше місто, щоб мама змогла влаштувати своє життя. Але їй так і не вдалося забути батька Валі, який їх залишив і пішов до іншої жінки.

А коли заслабла бабуся, вони з мамою повернулися до цієї хати. Бабусі давно немає, а тепер немає мами – пішла ще зовсім молодою…

Валя оглянула великий круглий стіл, за яким збиралися вони втрьох: бабуся, мама та вона.

Валечка мріяла, щоб колись за цим столом сиділа велика родина. Їй хотілося мати сестру, чи брата, хотілося, щоб мама сиділа ошатною поряд із новим чоловіком і бабуся, яка раділа б за них. Ще Валя мріяла, що вийшовши заміж, обов’язково приїжджатиме в цей будинок на сімейні чаювання зі смачними млинцями бабусь.

Але доля склалася інакше, і тепер Валя сидить тут одна.

Дівчина сумно зітхнула.

-Я сумую за вами, – прошепотіла вона і витерла сльозу.

Вночі Валя прокинулася від легкого дотику. У кімнаті нікого не було.

З відкритого вікна долинали аромати квітів, співали солов’ї та вперше за довгий час, Валя раптом відчула, що вона не одна. Їй навіть здалося, що зараз вона вийде на веранду, а там мама з бабусею п’ють чай, як робили вони часто, коли їм не спалося.

Валя взула капці і, відчинивши двері, від подиву застигла на місці: за круглим столом, який зараз здавався нереально великим, сиділо багато людей у ​​різноманітних вбраннях, ніби вийшли з різних століть, серед них були і мама з бабусею.

-Валечко, проходь, попий з нами чайку, – сказала, посміхнувшись, мама.

Дівчина протерла очі, але видіння не зникло.

-Не переживай, це лише сон, – посміхнулася мама і підсунула стілець. – Пам’ятаєш, ти завжди мріяла, щоб ми всі збиралися за цим столом? Ось бачиш, скільки гостей до тебе сьогодні прийшло? Це все – твоя рідня.

-Яка рідня? – запитала Валя.

-Це предки твої, ми всі прийшли допомогти тобі, – сказала мама і показала на стілець. – Сідай, не переживай.

Дівчина повільно підійшла.

-Це все сон, – прошепотіла вона і сіла за стіл.

-Правильно, сон, – усміхнулася мама і простягла чашку з ароматним чаєм.

-Я дуже хочу, щоб ти стала щасливою, – вона знову посміхнулася. – Я все життя звинувачувала твого тата і цим зіпсувала своє життя. Мені треба було його відпустити, пробачити йому все, а я… – вона важко зітхнула. – Якби я відпустила б його, то моє і твоє життя склалося б інакше, – вона сумно посміхнулася. – Ти пробач його, доню.

-Але він забув не тільки тебе, а й мене, – сказала Валечка. – Тато жодного разу не поцікавився, як я живу.

-Не звинувачуй його, він вже своє отримав. У нього життя теж не склалося, і мені його дуже шкода, що він так і не навчився любити. А любити – це найголовніше, що ми маємо робити, живучи на землі.

-Я люблю тебе, – прошепотіла Валя. – А тата ж я зовсім не пам’ятаю, хай живе, як хоче, я не тримаю на нього зла.

-Я завжди поряд, доню, – посміхнулася мама. – Ми всі поруч, – вона показала на предків, що сиділи поруч. – Ти ось що, якщо хочеш, щоб за цим столом збиралися твої улюблені та дорогі люди, тобі треба придбати чайник. Але не новий чайник, а – старовинний, ти його знайдеш у антикварній крамниці, на ньому буде твоє прізвище.

-І чим він мені може допомогти? – здивувалася Валя.

-Він зробить тебе щасливою, – відповіла мама. – Ось коли його купиш, завари чай, напечи млинців і, сівши за стіл, подякуй та запроси своїх предків. Ми прийдемо, а ти помолися за нас і побачиш, як твоє життя почне змінюватися. Ми допоможемо тобі і ти знайдеш любов. Роби це раз на тиждень, поки що одна, а потім з тими, хто увійде у твоє життя. І повір мені, настане час, коли за цим столом збиратиметься твоя велика родина.

Завжди пам’ятай про предків, і ми тобі допоможемо у всьому. Знай, ти не одна, ми завжди поряд.

Валя відчула любов, яка йде від усіх, хто був тут. Люди були різні, але такі рідні. Сльози радості потекли по щоках, їй захотілося обійняти всіх присутніх, але вони зникли.

Вона розплющила очі на світанку. За вікном співали сусідські півні, небо забарвилося оранжево-золотистим кольором.

Валя солодко потяглася. Сьогодні неділя і можна повалятися якомога довше, але спати вже не хотілося. Вона трохи засмутилася, згадуючи сон.

-Треба ж, насниться ж таке, – усміхнулася вона, наливаючи собі кави.

Валя сіла за стіл і поставила на нього кухоль. З відчиненого вікна чути було спів птахів, і дівчина раптом, як уві сні, відчула чиюсь присутність. Вона відчула радісний спокій і посміхнулася сонячному промінчику, що торкнувся її обличчя.

-Чайник, – згадала Валя і посміхнулася. – Смішно навіть…

Вона давно намітила поїздку на вихідні до міста, тому вирішила її не відкладати і з першим автобусом уже їхала путівцями, добре до міста їзди всього сорок хвилин.

На міських вулицях стояла ранкова прохолода. Місто прокидалося. Багато магазинів було ще закрито, і Валя вирушила в кафе, де вона часто снідала перед роботою.

Вона замовила какао та млинці зі сметаною і знову згадала своє дитинство, відзначивши, що у бабусі млинці виходили смачнішими.

Валя часто бувала саме тут, у цьому кафе. Воно було рівно посередині між зупинкою, де зупинявся її автобус та роботою. І сьогодні вона дуже здивувалася, що раніше не помічала антикварну крамницю, вивіска якої дивилася на неї з іншого боку дороги.

-Так що такі магазини в наш час існують? – здивувалася Валя. – А раптом там мій чайник? – вона подумки засміялася, розуміючи, що сьогодні вночі був лише сон, і ніякого чайника вона не збиралася шукати.

Валя доїла свій сніданок. Весь цей час її розпирала цікавість, тому вона, не втримавшись, все ж таки попрямувала в антикварну крамницю.

Магазин виявився закритим.

-Значить не пощастило, – подумала вона і раптом двері відчинилися.

-Ми ще не відкрилися, – сказав молодик. – Ви щось конкретне шукаєте?

-Ні, просто мені стало цікаво, – посміхнулася Валя. – Я раніше ніколи не бувала у таких магазинчиках.

-Ми відкриваємося через дві години, – відповів молодик. – Але я можу вас впустити і зараз, – він усміхнувся.

Дівчині стало незручно забирати його час, але цікавість була сильнішою.

-Подивлюся, чи тут немає ніякого чайничка, і піду, – подумала вона і розгубилася, побачивши на прилавку чайничка, що відливав сріблом.

-О, ви ніколи не бачили такого? – запитав молодик. – Мені лише вчора його принесли. Я його якраз готую до продажу, збираюся почистити, тому прийшов раніше, та ще й розібрати потрібно дещо…

Валя ніби не чула його, вона взяла чайник і почала крутити його, розглядаючи з усіх боків. Вона, перевернувши знахідку, виявила підпис майстра, прізвище якого було – Василенко.

Валя розуміла, що її прізвище, дане батьком, досить поширене, але щоб такі збіги?

Вона на мить навіть побіліла.

-Вам недобре? – заметушився молодик.

-Звідки він у вас? – запитала Валя.

-Принесла якась жінка, я її до пуття не запам’ятав. Хотіла задарма віддати, пояснюючи, що бачити цей чайник уже не може, але викинути шкода. Видно, що він зроблений дуже якісно, ​​але особливої ​​цінності не несе.

-Я у вас його куплю, можна? – Валя ще міцніше притиснула до себе чайник, ніби переживаючи, що його заберуть і дуже зраділа, що молодик запросив смішну суму.

-Тільки давайте я вас додому відвезу, бо мені здається, що ви самі не доїдете, – запропонував він.

-Я живу за містом, – тихо відповіла вона. – Я сама дістануся, дякую.

Вона, розплатившись, як у тумані, вийшла з крамниці.

-Ну, вже ні, – юнак наздогнав її. – Я все ж таки вас довезу, моя совість буде спокійна, якщо ви благополучно дістанетеся додому.

-Мене звуть Юрій, – представився він дорогою.

-Валя, – тихо відповіла вона.

Всю дорогу Валя тримала чайник і ледь слухала Юрія. Зрозумівши, що дівчині ніхто не цікавий, окрім цього предмета, молодик замовк і більше не промовив жодного слова.

Хоча його розпирала цікавість – дивним було, що така симпатична молоденька дівчина може цікавитись у наш час нікому непотрібним чайником.

-Дякую, – сказала Валя, виходячи з машини.

-Будь ласка. У моїй крамниці є ще багато цікавого, – відповів Юрій, але дівчина вже закрила за собою хвіртку.

Вона забігла в будинок і поставила покупку на середину столу.

-Ага… Млинці! – згадала Валя і, знайшовши в інтернеті рецепт, напекла млинців.

Відмивши і начистивши до блиску сріблястий скарб, дівчина закипʼятила чайник.

Задоволена собою, вона сіла до столу. Валя, наминаючи млинці, які, на диво, вийшли смачними, майже такими ж, як у бабусі, згадувала своїх рідних.

Вона відчула теплоту на серці та сльози, чомусь потекли по щоках. Валя не знала слів молитви, вона своїми словами помолилася за тих, хто пішов у інший світ.

Щонеділі тепер у її будинку пахло млинцями, ось тільки пригощати ними не було кого, але, не дивлячись на це, Валі вже не було так самотньо.

А одного дня, рано вранці, в хвіртку наполегливо постукали. Це виявилася якась незнайома молода дівчина.

-Мене звуть Софія, – представилася вона. – Мені сказали, що у вас є мій чайник.

-Як ваш? – здивувалася Валя. – Я його купила і мені сказали, що його хотіли викинути.

-Це моя мама його продала, – відповіла дівчина. – Він їй нагадував про мого батька, який нас залишив і пішов у іншу сім’ю. Коли не стало мого дідуся, тато приніс додому чайник. Це все, що залишилося від мого тата, – Софія благально подивилася на Валю.

-Мені здається, що ви шукаєте інший чайник, на цьому підпис майстра. У нас з ним одне і те ж прізвище, можливо, це мій якийсь прапрадід, – сказала Валя.

-Але це і моє прізвище, – тихо відповіла Софія.

-Знаєте що, ходімо в будинок, я пригощу вас млинцями, і ми все з’ясуємо, – запропонувала Валя і дівчина погодилася.

-А він у вас тут добре виглядає, – сказала гостя. – У мене він припадав пилом на антресолі.

-А у мене він не просто так красується на столі, – Валя посміхнулася і налила чай по кружках.

За чаюванням дівчата розговорилися. Валя розповіла про сон, про те, як вона купила це диво, а гостя повідомила, що дізналася в Юрія про її адресу.

-Як добре, що він вас тоді підвіз, – усміхнулася Софія. – А де б я вас шукала? І все ж таки, з такими ж прізвищами, як у нас, багато людей, але тут такі збіги… А як звати вашого батька?

-Сергій, – відповіла Валя, і гостя від подиву навіть підвелася.

-І мого тата також, – відповіла Софія. – Мама казала, що в нього була до нас інша родина, може? – Дівчина подивилася на Валю. – У вас є його фото?

Коли Валя дістала світлини, всі сумніви зникли – виявилося, що вони мають одного батька на двох.

-То ми значить сестри? – сказала Валя і розплакалася.

Софія була молодшою на п’ять років, все сходилося.

-То значить у нього інша родина? – запитала Валя.

-Так, і може у нас є ще брат, чи сестра. От би їх знайти, – усміхнулася Софія.

-То що робитимемо із чайником? – запитала Валя.

-Нехай залишиться у тебе, тут йому краще. А я часто приходитиму на чаювання, можна? – дівчина нерішуче обійняла сестру.

-Звичайно, можна, – усміхнулася та й притиснула до себе свою, несподівано знайдену, маленьку сестричку.

Софія приходила щонеділі. Вони вдвох пекли млинці, пили чай і поминали предків.

Валя згадала слова мами і посміхнулася.

-Мамо, я щаслива, що маю сестру.

А одного разу в хвіртку знову наполегливо постукали.

-Ти когось чекаєш? – запитала Софія.

-Так, ні, нікого, – знизала плечима Валя.

-Тоді я сама відкрию, можна?

Валя лише кивнула і, визирнувши у вікно, зашарілася рум’янцем, побачивши гостя.

То був Юрій. І вона зрозуміла, що він прийшов до неї.

-Я ось тут старовинний сервіз приніс, – сказав він з порога. – До вашого чайника, – Юрій посміхнувся, побачивши його на столі.

А потім дівчата все ж таки знайшли батька, зовсім самотнім і нікому не потрібним. У третьому шлюбі, який тривав також недовго, дітей не було.

Побачивши його слабим та жалюгідним, вони пробачили його.

З кожним роком Валі з Юрою доводилося купувати стіл більшого розміру, бо для численних родичів уже не вистачало місця.

А через багато років на цій маленькій веранді, дивним чином уміщалася величезна родина: Валя з Юрою, їхні четверо дітей, семеро онуків; сестра з чоловіком, трьома дітьми та онуками. Тільки мами і вже батька з ними не було.

Валя поправила своє сиве волосся і посміхнулася.

-У мене і, правда, велика родина. Мамо, коли ти тоді сказала, що так буде, я не повірила, – подумала вона. – І що було б, якби тоді не купила чайник? – вона подивилася на чоловіка. – Була б я тоді щаслива?

-Дякувати Богу, – тихенько прошепотіла Валя. – Дякую родичам, – вона на мить побачила, як кімната заповнилася предками і, посміхаючись, подивившись на своїх дітей та онуків, подумала, як добре, що після неї є кому пекти млинці…

Джерело