Сім’ю Валерія та Надії всі вважали просто ідеальною. Родичі, знайомі, друзі, колеги сусіди, говорили, що їхній шлюб просто зразок сім’ї. Багато хто заздрив.

Одружилися вони в дев’яностих. Час був важкий, жити не знаєш на що, а вони придумали весілля грати. Нічого, весілля шикарне вийшло, тільки з подарунками не дуже, майже половина конвертів виявилася порожніми. Та й багатих серед гостей не було, звідки гроші взяти.

Поступово життя налагодилося. Починали жити у маленькій квартирі, від діда дісталася. Потім придбали велику розкішну квартиру в центрі, а маленьку почали здавати. Працювали. Дохід рівний мали, непоганий. Єдиний син до інституту вступив. Другу дитину так і не завели. Переживали, що не потягнуть. Іпотеку ще довго відпрацьовувати. Все начебто добре. Відносини у родині ідеальні, син навчається. Життя вдалось.

І тут у Валерія на підприємстві скорочення. Прийшло нове начальство і почало мітлою орудувати. Нова мітла по-новому мете. От і звільнили Валерія з роботи. Не один він потрапив під скорочення. А куди тепер йти, скрізь обмеження або за стажем, або за віком. Стаж є, а вік – ви нам не підходить, молоді кадри нам потрібні.

Просидів рік без роботи. Шукав, але його пропозиції не влаштовували. Зарплата вдвічі нижча за колишню. Як же він отримуватиме менше дружини. Так не можна.

– Ну, нехай і менше. Хоч щось, – казала йому Надія, – ти ж сам бачиш, ми на всьому заощаджуємо. Іпотека, син навчається. Йому одяг потрібний, він молодий. Та й нам також не завадило б гардероб оновити.

– Ти мене не цінуєш. Я фахівець піду на таку роботу?

– Фахівцю краще сидіти вдома та не працювати.

– Навіщо ти так?

За місяць він знайшов роботу. Зарплата трохи менша, але не критично.

– Ось. Я ж говорив. Фахівці скрізь потрібні. Просто треба зачекати.

– Все добре.

Надія зраділа. Все стало, як і раніше. Але не минуло й двох місяців, як Валерій занедужав. Знову все лягло на плечі Надії. Жінка втомлювалася дуже сильно, довелося ще брати додаткову роботу. Але нарешті Валерію стало краще, можна працювати.

– Яка у нас родина хороша. Ми через все пройшли. – часто казав Валерій, – завжди один за одного. Правда, Надю?

– Так.

Все знову стало добре. Син закінчував інститут. Він вже вдома не жив. Знайшов роботу та переїхав до старої квартири. Що ще потрібно? Ще одне випробування на міцність.

Надія, повертаючись з роботи, була ожеледиця, жінка не втрималася і з ногою трапилося нещастя. Буває.

Спершу лежала в палаті, потім домашній режим. Відновлення зайняло багато часу. Після трьох місяців перебування вдома, Надія вже працювала онлайн.

– Ти довго ще лежатимеш? – Не витримав Валера, – мені набридло все на собі тягнути.

– А що ти тягнеш? По дому я все роблю. Хоч і ще важко ходити, та все на мені. Ти хоч раз їжу приготував, посуд помив? Ну так, мив, коли я в палаті ще лежала була. А ще що?

– Та гроші треба заробляти.

– А я не працюю? Сиджу вдома та працюю.

– Не видно твоєї роботи. Ось я працюю. Продукти купую.

– Ах не видно! А хто оплачує комуналку? Я. Хто сину за навчання, знову я. І поміть не з твоїх грошей. Ну не можу тільки до магазину сходити.

– Ти це… хватить вже вдома сидіти.

– Що? А як те, що ми завжди один за одного? Ти ж сам говорив – “ми через все пройшли.” Видно ще не через усе.

– Ти не пересмикуй.

– Це ти не пересмикуєш. Згадай, як ти без роботи сидів, як занедужав. Жодної копійки не заробляв. А я працюю! Розумієш, з дому працюю та заробляю. Хочеш відчути, як мені було, коли ти сидів без роботи? Добре. Завтра і почнемо. Поміняємось ролями. Я безробітна та занедужала, а ти один за все відповідаєш.

– Та гаразд, я ж просто так.

Але Надію всі його претензії зачепили, і вона вирішила його провчити. Вранці вона не стала готувати сніданок. Валерій мовчки пішов. Подивився на сплячу дружину і махнув рукою. Увечері не було вечері.

– А що ми вечерятимемо.

– Що приготуєш, мені все одно.

– А ти чому не приготувала, ти ж вдома. А я з роботи прийшов.

– Я занедужала. Коли ти нездужав, ти нічого не робив. А я приходила та готувала, прибирала. Ти навіть коли без роботи сидів, нічого не робив.

Валерій пішов у магазин, добре, що він у них у домі, тільки спуститися. Купив пельмені.

Що він може ще приготувати якнайшвидше, а їсти вже хочеться. Вдома, звичайно, є і м’ясо, і картопля, і макарони. Але це треба готувати, а тут просто відварити.

Так, зайвого наговорив, погарячкував, подумав він.

Пройшов тиждень. Надія вдома нічого не робила, хай подивиться, як це. Посуд залишив брудний – нехай лежить. Пил – нехай. Підлога, прання – все сам. Нарешті в нього скінчилась білизна та чисті сорочки. Минуло два тижні. Витримка!

Вихідний, субота.

– Надю, як машину включити?

– Це ж просто, там все на табло висвічується. Чорне, біле та кольорове прання окремо та температуру не більше 60°.

Прання. Одне, друге, третє. Прасування. Посуд. Пил, підлога, ванна. Обід, посуд, вечеря, посуд. Вдома має бути порядок, звикли у чистоті жити.

Сім вечора – квартира сяє, Валерій спить без задніх ніг.

– Валера, Валера. Прокидайся. Валера!

– Що ще, вечеря? Сніданок?

– Подружній обов’язок.

– Я не можу.

– А що так?

– Просто не можу. Давай усе разом робити. Я все зрозумів. Зрозумів. Пробач… – його очі відразу заплющились і він знову заснув.

Прокинувся він від запаху пирогів. Неділя, раніше мама завжди пекла пироги в неділю і Надя теж. Напевно, сниться сон, гарний сон, подумав Валерій. Але запах не пропадав.

– Ну що соня, довго ще спатимеш, вже десять годин. Пішли чай пити, я пиріг спекла.

– Ти моя золота. А я думав, що уві сні пахне.

Після чаю він сам прибрав зі столу та помив посуд.

Тепер можна й далі жити. Ідеальна сім’я. Ніхто не знає, адже у них все гаразд.

КІНЕЦЬ.