— З ким ти розмовляв? — запитала Юля у чоловіка відразу, як тільки той увійшов додому. — З ким я розмовляв? — округлив той очі. — Не будуй з себе дурня, у тебе і так обличчя від природи не розумне. Я повторюю своє питання: з ким ти розмовляв? — Та ні з ким я не розмовляв, чого ти пристала?

— Валера раптом не стримався. — Так це твій двійник стояв перед під’їздом з однією цікавою дамою? — Так ти про це? — нарешті, дійшло до Валери, — це наша сусідка. — Сусідка, значить? І в якому будинку вона живе? — А я звідки знаю?

— Валера знизав плечима; дружина не давала йому пройти до вітальні. — Ти ж розмовляв з нею, і вона сказала тобі, що вона наша сусідка, а значить, сказала і де вона живе. Давай, говори! — Ти ще скажи, що я до неї в гості зайшов… та вже… звихнулася в кінець.

Ти мене вже до кожної спідниці ревнуєш. Це, по-твоєму, нормально? — Що? Ревную? Ти думаєш, я тебе ревную до тієї дамочки? Ха-ха, — Юля змінила зле обличчя на обличчя з єхидною усмішкою,

— на ній була шубка мого улюбленого фасону. Такого ніде немає. Я хотіла дізнатися її адресу, щоб запитати, де вона цю шубку купила. — Фух, добре, що я її адреси не знаю.

— Ти знову за своє? А ну-ка, давай-давай, говори! Ця безглузда розмова продовжилася ще близько години, правда Валера вже розслабився, дізнавшись, що дружина вже зовсім від ревнощів з розуму не зійшла.

КІНЕЦЬ.