Микола підстрибуючи підбіг до сусідки, яка виходила з підʼїзду. – Давайте допоможу Ганно Іванівно, – простягнув він руку до мішка зі сміттям. – Та не треба, Миколо Степановичу, я сама. Хоч свіжим повітрям подихаю. Ганна Іванівна у свої сорок три роки здивувала всіх. Вийшла заміж за чоловіка на п’ятнадцять років молодшого і народила дитину. – Може це і неважливо, – раптом сказав Микола. – Але вже другий тиждень вашого чоловіка привозить молода дівчина. Він цілує їй руку і, озираючись, біжить до під’їзду. Ганна так і застигла з мішком у руках

-Марічка, почекай, – зупинив Микола Степанович дівчину.

Та застигла на місці.

-Що хочете? Я на заняття запізнююся.

-Ех, Марічка, що ж ти робиш? – похитав головою пенсіонер. – Батьки тільки поїхали, а ти влаштувала вдома не зрозумій що.

Марічка з викликом відповіла:

-До мене друзі приходили, що не можна?

Микола Степанович помахав їй пальцем.

-Значить погані у тебе друзі. Ви своїм шумом не давали спокою сусідам. А один твій “друг”, як би це делікатніше сказати, забруднив килимок біля дверей Поліни Андріївни.

Марічка занервувала.

-А з чого ви вирішили, що саме мій друг? А не Славко з п’ятнадцятої квартири, чи ще хтось?

Микола Степанович примружився.

-По-перше, ніхто сторонній в наш будинок не зайде, я за цим слідкую. А по-друге, Славка тиждень тому дружина на процедури відправила. Але це ще не все. Поліні Андріївні через ваш шум недобре стало і вона вирішила в аптеку сходити. Але послизнулась на килимку. Тепер слаба. Що на це скажеш? Дзвонити мені батькам, як думаєш? Адже вони мені номери своїх телефонів залишили про всяк випадок.

-Микола Степанович, будь ласка не треба. Ви ж знаєте мого батька. Він мене обов’язково насварить і не подивиться, що мені вже вісімнадцять, – мало не плачучи, благала Марічка.

-Я подумаю, але за умови, ніяких галасливих посиденьок, зрозуміла? А тепер, біжи на зупинку, а то запізнишся, – строго сказав Микола Степанович.

-Дякую, дідусю, – пожвавішала Марічка.

-Обіцяю, все буде добре, – і побігла до зупинки.

-От же ж, добре все у неї буде. Ні, треба зателефонувати батькам і делікатно натякнути, що їм пора додому повертатися, – промовив Микола Степанович і поважно став ходити біля багатоповерхівки.

Колишній бухгалтер, а тепер пенсіонер, Микола Степанович, неофіційно став “керуючим” будинку. Комусь він був неприємним, а хтось його поважав за його спостережливість.

Ось тільки дивувалися – коли ж він спить? Рано-вранці він уже у дворі, пізно вночі теж. До речі, його улюбленими словами було, я все бачу і все знаю. Або, як його прозвав Славко, якому найбільше від нього діставалося, старий бдун.

Тут двері під’їзду відчинилися і Микола Степанович підстрибуючи підбіг до якоїсь жіночки.

-Давайте допоможу Ганна Іванівна, – простягнув він руку до мішка зі сміттям.

-Не треба, Миколо Степановичу, я сама. Хоч свіжим повітрям подихаю. Романчик у мене заслаб, вередує, я й не сплю майже. Добре, що Петя мені допомагає, – посміхнулася вона.

Вони разом пішли до смітника. Ганна Іванівна до своїх сорока трьох років здивувала всіх. Вийшла заміж за чоловіка років на п’ятнадцять молодшого і народила дитину.

-Як ви живете, Ганно, не ображає вас чоловік часом? – обережно запитав Микола Степанович.

Жінка вигукнула:

-Та ви що? Я думала, що він до сина підійде, коли тому рік виповниться тільки. У мене батько був такий, казав, що не хоче новонароджених на руки брати. А Петя, Ромочку і на руках носить і памперси змінює. Я навіть не очікувала.

-А на роботі у нього як? Гроші в сім’ю приносить? – запитав Микола Степанович. – Вибачте за запитання, а у нього начальник чоловік, чи жінка?

Пенсіонер зам’явся, але сказав:

-Може це і неважливо, але вже другий тиждень його привозить молода дівчина. Він цілує їй руку і, озираючись, біжить до під’їзду.

Ганна так і застигла з мішком у руках.

-Ось значить, яка у нього додаткова робота, – пробурмотіла жінка.

-Що ви сказали? – перепитав Микола Степанович.

Ганна нещиро посміхнулася.

-Ні, нічого. Це так. Начальниця Петра його довозить, тож заспокойтеся. А мені додому пора, Ромчика годувати. До побачення, – і жінка поквапилась додому.

-Ось і правильно, йди розберися з чоловіком. Щось рано він почав гуляти. Начальниця, ага. А попередити треба було, – з такими словами, Микола Степанович, продовжив обхід території.

Тут із під’їзду випливла головна конкурентка Миколи Степановича Ольга Матвіївна із третього поверху.

Перша пліткарка в будинку.

-Що, пильнуєш, Степанович? – глузливо запитала вона.

-Тобі яке діло? – грубо відповів він.

-Та я так просто запитала. Ти не знаєш, чого Ганна Іванівна кричить на свого чоловіка? Я бачила з вікна, як ви мило розмовляли. Знову ти зайвого наговорив, старий пліткар? – іронічно запитала Ольга Матвіївна.

-Не твоє діло. Вийшла? От і сиди, дихай свіжим повітрям, а в чужі справи ніс свій довгий не пхай, – прикрикнув на неї Микола Степанович.

Було діло, подобалася вона йому. Через три роки, як не стало дружини, він до неї залицятися намагався. Але вона своїм язичком усе зіпсувала.

-Степанович, ти де такі гвіздки взяв? На цвинтар збігав чи що? – сміялася вона.

Він ображався, ці гвіздки йому в копійчину обійшлися. Зайва витрата з бюджету, а вона ніс верне.

-А що ти до мене більше не заглядаєш? У мене гарний чай є, тортик сама спекла. Заходь, по-сусідськи, поговоримо, – обмахуючись віялом, запропонувала Ольга Матвіївна.

-Ні, вже вибачте, – відповів Микола Степанович. – Занадто ти єхидна. У мене після візиту до тебе настрій псується.

Жінка фиркнула.

-Які ми ніжні і пухнасті, – і сумно додала: – Я може від щирого серця запрошую, а в нього настрій, – і гордо пішла.

-А чого це я? Якась вона дивна сьогодні. Може сходити? Не з’їсть же ж. Та й за домашньою їжею вже скучив, – міркував Микола Степанович. – Треба зайти. Зараз тільки переодягнуся і по квіти сходжу. Треба тільки подешевше випросити. Або, хай вже, троянди їй купити?

І він поквапився додому.

-Нарешті, пішов. Старий бдун, – з кущів вийшов Славко у лікарняній піжамі. – Поки Ірка на роботі, піду переодягнуся. А потім до Михайла на день народження. Вигадала теж, в лікарню мене відправляти. А я не слабий, будь-коли можу гульбанити, або не гульбанити. А Михайло друг, як я його в такий день кину, – бурмотів він і непомітно, як він думав, прослизнув у під’їзд.

-Алло, Ірино? Давай на таксі і додому. Твій здається прийшов з лікарні, – тим часом говорив Микола Степанович по телефону. – Спробую затримати, не хвилюйся, – і поклав слухавку.

Він поправив краватку перед дзеркалом, пригладив волосся на голові.

Кохання коханням, але й заради неї від порядку в будинку він ніколи не відмовиться. Адже він все бачить і все знає…

КІНЕЦЬ.