Микола підстрибуючи підбіг до сусідки, яка виходила з підʼїзду. – Давайте допоможу Ганно Іванівно, – простягнув він руку до мішка зі сміттям. – Та не треба, Миколо Степановичу, я сама. Хоч свіжим повітрям подихаю. Ганна Іванівна у свої сорок три роки здивувала всіх. Вийшла заміж за чоловіка на п’ятнадцять років молодшого і народила дитину. – Може це і неважливо, – раптом сказав Микола. – Але вже другий тиждень вашого чоловіка привозить молода дівчина. Він цілує їй руку і, озираючись, біжить до під’їзду. Ганна так і застигла з мішком у руках

 

-Марічка, почекай, – зупинив Микола Степанович дівчину.

Та застигла на місці.

-Що хочете? Я на заняття запізнююся.

-Ех, Марічка, що ж ти робиш? – похитав головою пенсіонер. – Батьки тільки поїхали, а ти влаштувала вдома не зрозумій що.

Марічка з викликом відповіла:

-До мене друзі приходили, що не можна?

Микола Степанович помахав їй пальцем.

-Значить погані у тебе друзі. Ви своїм шумом не давали спокою сусідам. А один твій “друг”, як би це делікатніше сказати, забруднив килимок біля дверей Поліни Андріївни.

Марічка занервувала.

-А з чого ви вирішили, що саме мій друг? А не Славко з п’ятнадцятої квартири, чи ще хтось?

Микола Степанович примружився.

-По-перше, ніхто сторонній в наш будинок не зайде, я за цим слідкую. А по-друге, Славка тиждень тому дружина на процедури відправила. Але це ще не все. Поліні Андріївні через ваш шум недобре стало і вона вирішила в аптеку сходити. Але послизнулась на килимку. Тепер слаба. Що на це скажеш? Дзвонити мені батькам, як думаєш? Адже вони мені номери своїх телефонів залишили про всяк випадок.

-Микола Степанович, будь ласка не треба. Ви ж знаєте мого батька. Він мене обов’язково насварить і не подивиться, що мені вже вісімнадцять, – мало не плачучи, благала Марічка.

-Я подумаю, але за умови, ніяких галасливих посиденьок, зрозуміла? А тепер, біжи на зупинку, а то запізнишся, – строго сказав Микола Степанович.

-Дякую, дідусю, – пожвавішала Марічка.

-Обіцяю, все буде добре, – і побігла до зупинки.

-От же ж, добре все у неї буде. Ні, треба зателефонувати батькам і делікатно натякнути, що їм пора додому повертатися, – промовив Микола Степанович і поважно став ходити біля багатоповерхівки.

Колишній бухгалтер, а тепер пенсіонер, Микола Степанович, неофіційно став “керуючим” будинку. Комусь він був неприємним, а хтось його поважав за його спостережливість.

Ось тільки дивувалися – коли ж він спить? Рано-вранці він уже у дворі, пізно вночі теж. До речі, його улюбленими словами було, я все бачу і все знаю. Або, як його прозвав Славко, якому найбільше від нього діставалося, старий бдун.

Тут двері під’їзду відчинилися і Микола Степанович підстрибуючи підбіг до якоїсь жіночки.

-Давайте допоможу Ганна Іванівна, – простягнув він руку до мішка зі сміттям.

-Не треба, Миколо Степановичу, я сама. Хоч свіжим повітрям подихаю. Романчик у мене заслаб, вередує, я й не сплю майже. Добре, що Петя мені допомагає, – посміхнулася вона.

Вони разом пішли до смітника. Ганна Іванівна до своїх сорока трьох років здивувала всіх. Вийшла заміж за чоловіка років на п’ятнадцять молодшого і народила дитину.

-Як ви живете, Ганно, не ображає вас чоловік часом? – обережно запитав Микола Степанович.

Жінка вигукнула:

-Та ви що? Я думала, що він до сина підійде, коли тому рік виповниться тільки. У мене батько був такий, казав, що не хоче новонароджених на руки брати. А Петя, Ромочку і на руках носить і памперси змінює. Я навіть не очікувала.

-А на роботі у нього як? Гроші в сім’ю приносить? – запитав Микола Степанович. – Вибачте за запитання, а у нього начальник чоловік, чи жінка?

Пенсіонер зам’явся, але сказав:

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩