Вадим прийшов з інституту пізно. Він сів на диван, взявся за голову і просидів так хвилин двадцять, про щось напружено думаючи.

-Вадимчику, ти не заслаб часом? – занепокоїлася мати. – Щось трапилося? Не здав щось? До речі, ти їсти не хочеш?

-Ех, мамо, якщо б я просто хотів їсти… – сказав Вадим з тугою. – Тато вдома?

-Звісно.

-Гаразд, – важко зітхнув син. – Тоді приготуйтеся, зараз я вам дещо розкажу. Тільки не дивуйтеся.

-Чого ж ми маємо дивуватися? – у кімнаті одразу з’явився стурбований батько.

-Не буде моє життя тепер таким, як раніше… – раптом сказав Вадим.

Батьки переглянулись від несподіванки і разом глянули на сина.

-Господи, що трапилося? – мати вже не знала, що й думати. – Говори швидше. Невже ти заслаб?

-Та, кажи, чого ти тягнеш! – почав батько. – Ти щось в інституті наробив?

-А я ж вам казав! – вигукнув син. – Казав, не треба мене на навчання відправляти. Придумали в педінститут мене запхати. Тепер, все, кінець моїй свободі.

-Чому кінець свободі? – здивувався батько. – Невже, і справді, ти там щось наробив?

-Тату, навпаки, в інституті у мене все гаразд. Але завтра я прийду додому вже не один.

-Як це? – мама закліпала очима, і подивилася на батька. – Ти чув? А з ким це він, цікаво, прийде?

-З майбутньою дружиною, мамо… – посміхнувся Вадим. – А якщо точніше, із майбутньою вагітною дружиною.

-О, Боже! – хором вигукнули батьки.

-Так. І це ще не все. У нас буде двійня… – сказав син. – Ось так…

-А ти впевнений, синку що… – почала, було, говорити щось мама, але Вадим її зупинив.

-Впевнений, мамо. Це мої діти. Щоправда, Оленка мені тільки сьогодні про це сказала. Але вагітна вона, виявляється, вже більше трьох місяців.

-Двійня… Як же ти оце так постарався? – пробурмотів батько.

-Ех, тату… – Вадим подивився на нього такими очима, що тому стало ніяково. – Це ж педінститут. Там же ж хто вчиться? У нашій групі на тридцять дівчат один чоловік. І цей чоловік я. А дівчатка у нас усі такі… Такі… Ну, одним словом – так вийшло… Несподівано…

-Що означає несподівано? – здивувалася мама. – Такі речі несподівано не робляться!

-Ні, Вадим, звичайно, має рацію, – скрушно замотав головою батько. – З педагогічним інститутом ми погарячкували… Хотіли, щоб тебе там педагоги трохи на шлях праведний направили… А замість педагогів за тебе взялися дівчата…

-Ось-ось… – сказав Вадим.

-Вадим, я не зрозумію, – схаменулась мама. – А чому ви маєте жити з цією Оленою у нас?

-А де ж іще? – Вадим уважно подивився на матір. – Мені здається, я роблю, як чоловік? Або мені завтра сказати їй: “Вибач, Олено, мої батьки проти”? Мені здається, це буде підло.

-Ну, гаразд, гаразд, ти все правильно робиш, – сказав батько. – Ти головне скажи, у вас кохання хоч є? Як вона до тебе ставиться? Що вона за дівчина?

-Вона у мене просто супер, – впевнено відповів Вадим. – В тому то й справа. В принципі, я вже давно хотів їй пропозицію робити… Але думав, що молоді ми ще…

-Якщо так, тоді нам і переживати нема чого! – батько вже веселіше глянув на дружину. – Значить, майбутня бабусю, завтра ми чекаємо наречену до хати. І залишиться вона тут назавжди.

-Ти що?! – здивувалася дружина. – Ось так одразу? Ми ж її ще й в очі не бачили!

-Нічого… – посміхнувся батько. – Ти сама згадай, з яким животом я тебе до батьків привів. Пам’ятаєш?

-Ну, коли це було? Тоді і часи були інші, і люди були простіші, з іншого тіста зроблені.

-А мені здається, ми досі з тобою не зачерствіли, – батько весело підморгнув синові. – Все буде добре, синку. Починаються веселощі, і це дуже добре. Настав час розбурхати наше болото!

-Так, синку, все буде добре, – усміхнулася, нарешті, і мама. – Двоє дітей одразу, це буде дуже весело…

КІНЕЦЬ.