В суботу я весь день провозилася на городі, збирала урожай. Дякувати Богу, все гарно вродило, і картопля, і морква, і буряк, помідорів я також кілька відер зібрала.

Вирішила я, що в неділю після церкви до сина поїду, привезу їм трохи домашніх продуктів. Але переступивши поріг його дому, я неабияк засмутилася. Моєму обуренню немає меж. Навіть образа з’явилася на своїх синів.

– А ти що тут робиш? – не витримала я, коли побачила на кухні у сина свого колишнього чоловіка. Невістка його якраз варениками пригощала, а син відраховував батькові гроші.

– Ще не вистачало мені перед тобою звітуватися. Я не до тебе, я до сина свого прийшов, – спокійно так відповідає Степан.

А син, замість того, щоб стати на мою сторону, став батька свого захищати. У мене слів немає.

Мої сини допомагають батькові, який покинув їх дуже давно. Кинув сім’ю з трьома дітьми і пішов до іншої, у якої своїх уже двох дітей було, і народили ще спільну дитину.

Я тоді думала, що не переживу цього, так мені було образливо. Я нічого не хотіла і нічого не могла.

До того ж, треба було з декрету виходити на роботу, але там працював уже колишній чоловік. Довелося шукати інше місце. А весь цей час я з дітьми перебивались із хліба на воду. Потім Степан сам звільнився. Якби знала, не втратила б роботи.

Але я зібралася, взяла себе в руки. Це було щось страшне. Період життя, коли я не жила, а була тінню з певними завданнями, пов’язаними з дітьми.

Було ще дуже боляче і через те, що я дуже любила чоловіка. Я його не просто любила, я його любила, він повністю заволодів моїм життям, почуттями, емоціями, всім. Після нього я заміж більше не вийшла і ніколи ні з ким не зустрічалася.

Колишній чоловік після розлучення аліменти такі платив, що ледве вистачало на їжу. Це були важкі часи взагалі. Він офіційно влаштувався нічним сторожем чи двірником у дитячий садок, із цих грошей і платив аліменти, а сам працював в іншому місці, отримував гарну зарплату, збудував будинок, купив машину собі та дружині.

А ми з дітьми жили майже у злиднях. Я працювала на двох роботах, щоби дітей підняти.

Через кілька років колишній чоловік не справився на дорозі з керуванням (не принесла успіху машина, куплена на дитячі гроші) і він майже не ходив.

Його дружина прямо з лікарні до матері відвезла. За рік вона вийшла заміж. Він залишився на руках у матері та з пенсією по втраті здоров’я.

Дітей я сама виростила, вивчила. Тепер у них сім’ї, робота. І тут я бачу Степана в гостях у нашого сина. Виявилося, що мої діти давно активно допомагають батькові.

Мені стало дуже прикро. Як же це так? Я живу на пенсію, багато в чому собі відмовляю, їм ніколи не скаржуся, а вони допомагають цьому зраднику!

Та батько жив своїм життям і про них не згадував, хіба що на день народження, і то не завжди.

І тепер отак просто він від дітей допомогу бере? Як йому дозволяє совість брати гроші у дітей, яких він покинув?

Що мені їм сказати, щоб вони перестали допомагати? Може мені з колишнім чоловіком поговорити? Може, у нього совість прокинеться?

Дайте пораду. Підкажіть, як зробити правильно, щоб не відштовхнути дітей?

Я залишаюсь при своїй думці – такому батькові вони нічого не винні. Але чому вони йому допомагають?

Джерело