Я завжди боялася, що саме так може і статися, і я наче притягнула своїми думками ті події, які зараз відбуваються в моєму житті.

– Мамо, я заміж виходжу. За Андрія. Так що можеш мене привітати. І готуйся на літо додому приїхати, весілля наше скромно відсвяткуєм, – сказала по телефону мені донька.

А я аж присіла від почутого, бо родичатися з батьками Андрія у мене немає ніякого бажання.

Ми всі родом з одного села. Я колись зустрічалася з батьком Андрія. Степан був моїм першим коханням, ми любили одне одного і збиралися одружитися. Любка про це знала, та це аж ніяк не завадило їй влізти в наші стосунки і розбити нашу пару.

Коли вона оголосила, що чекає від нього дитину, мені нічого не залишалося, як змиритися з своєю гіркою долею покинутої дівчини, адже по-перше, я не могла пробачити зраду, а по-друге, наявність дитини – це дуже серйозно.

Степан одружився з Любою, і стали жити неподалік від мене. А згодом і я погодилася вийти заміж за свого однокласника Микиту.

Так ми собі і жили весь цей час, кожен своїм життям. У Степана з Любкою народився син, а у нас з чоловіком через три роки народилася донечка, Наталочка.

Коли наші діти підросли, вони любили гратися разом, але я завжди була проти цього, наче передчувала, що добром це не закінчиться, і що коли вони виростуть, то закохаються одне в одного.

Я ще сподівалася, що донька в місто поїде вчитися, і знайде там собі когось кращого. Наталя поступила в педагогічний університет, а я поїхала за кордон на заробітки.

В Німеччину на роботу я поїхала зовсім недавно, всього 3 роки тому. Тут живе моя родичка, і вона завжди мене кликала, щоб я змогла трохи заробити і покращити своє фінансове становище.

Мій чоловік був проти, щоб я кудись їхала, але я його переконала, що інакше ми квартиру доньці не купимо. Мені дуже хотілося, щоб вона поїхала з села, і була подалі від Андрія, сина Степана і Люби, бо родичатися з ними у мене не було ніякого бажання.

Але, як кажуть – чому бути, того не минути. Наталя мені пояснила, що вона дуже любить Андрія, і про іншого чоловіка вона навіть думати не хоче.

Дитина моя щиро не розуміла, чому я так проти їхнього шлюбу. А я мовчу, бо що тут скажеш? Щастя доньки для мене важливе, але щоб спілкуватися з сватами, мені доведеться переступити через себе.

Я так розхвилювалася через цю новину, що кілька днів не спала, і не їла, бо не могла уявити, як я буду спілкуватися з людьми, які в свій час просто посміялися з мене.

Та відразу я себе і заспокоїла, що минули роки, люди могли і змінитися. Проте, дива не сталося. Приїхала я додому, щоб з сватами зустрітися і обговорити всі деталі, хоч мені цього і не дуже хотілося.

Прийшли до мене майбутні свати. Степан мовчав, лише інколи з-під лоба винувато поглядав на мене. А Люба розійшлася, так розійшлася. Заявила мені таке, що я ледь не впала.

– У вас, свахо, – каже, – грошей багато, то Ви і весілля оплачуйте.

Я очі витріщила, і кажу:

– А чого я маю за все платити?

– Бо ви заробітчанка, і у Вас донька, за нею має бути гарне придане.

Не знаю, жартували вони, чи ні, але мені ця розмова дуже не сподобалася. Тепер я просто не знаю, що мені з цим робити. Я майбутнім сватам сказала, що ніякого весілля робити не збираюся, нехай молоді просто розпишуться.

Це вже сватам не сподобалося. Я повернулася за кордон, назад на роботу, а мені донька телефонує і каже, що якщо я не зміню свого рішення, і її весілля не відбудеться, то вона мені цього не пробачить.

Донька назвала мене злопам’ятною, бо їй вже розповіли мою давню неприємну історію. Я не можу зрозуміти лише одне – як при такому величезному виборі, моя донька зупинилася на синові Люби і Степана. Що це за такі жарти у долі?

Тим не менше, я твердо вирішила, що платити сама за все весілля я не збираюся. От тільки як це пояснити доньці?

Джерело