У Тані не стало мами. Після прощання жінка вирішила, поїхати у квартиру мами та навести там порядок. Тетяна помила підлогу, перебрала речі мами, і вирішила розібратися з документами. Вона взяла папку, де лежали всі важливі бумаги. Раптом Тетяна помітила якийсь лист, який мама залишила їй. Таня взяла його прочитала і ахнула. – Як вона могла приховувати це від мене? – тільки й подумала Тетяна

У Тані не стало мами. Жінка не витримала зради чоловіка і танула на очах. Віктор пішов із сім’ї сім років тому. Але Ніна так і не змирилася із зрадою коханої людини. Після того, як не стало мами, Таня знайшла листа, який вона залишила доньці.

«Доню, я вибачила твого батька. Я йду в інший світ. Душа моя заспокоїлася, коли я вибачила. Потрібно вміти прощати. Це я вже тепер точно знаю. Хочу відкрити тобі одну таємницю, яку приховувала від тебе усі ці роки. У тебе є рідний брат по батькові. Так ти прийми його як рідного. Тобі не буде самотньо. Все-таки рідня. Твоя мама”.

Прочитавши ці рядки, Таня гірко заплакала. У неї більше не залишилося жодної близької людини. Таня не спілкувалася з батьком.

– Не потрібен мені брат. А батько зрадник, – подумала тоді Таня.

Таня продовжувала ходити на роботу, але жила довгий час, як у тумані.

– Навіть на прощання до мами не прийшов, – думала Таня про батька.

– Тетяно Вікторівно, Вас там якийсь чоловік запитує, – сказала їй секретарка Люба.

– Дякую, Любо.

Таня вийшла до коридору. Біля вікна стояв чоловік.

– Що тобі потрібно, – холодно запитала Таня.

То був її батько. Таня одразу впізнала його.

– Таню, я хотів тебе попросити, щоб ти подбала про Віталіка. Він ще зовсім маленький. Анна залишила нас. Знайшла собі чоловіка багатшого.

– А ти навіщо? Це ж твій син, – здивувалася Тетяна.

– Я не можу. Мені залишилося зовсім небагато. У мене дуже важка недуга. Я переживав, що не встигну тобі повідомити про це. Віталік зараз зі мною. Але так сталося, що скоро мене не стане. Дні мої пораховані. Ти пробач мені за те, що я виявився таким поганим чоловіком і батьком. Повір, я зрозумів це і розкаявся, але вже надто пізно, щоб виправляти свої помилки, – з гіркотою казав чоловік.

– Я нічого не можу тобі обіцяти. Ти зіпсував життя моїй мамі. Якби не ти, вона зараз була б жива. А тепер її нема. І все інше не має для мене жодного значення.

Таня різко відвернулася і пішла коридором стрімкою ходою.

Віктор сумно дивився їй услід. Це була їхня остання зустріч. За тиждень його не стало.

– Куди хлопчика відправите, – питала баба Галя, сусідка Бондаренків.

– У дитячий будинок, – відповіли представники соціальної служби.

– Так сестра в нього є. Може, все-таки вона його забере.

Таня прийшла з роботи втомлена. Вона вирішила прийняти душ і переглянути улюблений фільм. Раптом пролунав дзвінок у двері.

– Тетяна Вікторівна тут живе? – Запитала жінка в окулярах.

– Так це я.

– Що з хлопчиком робити надумали? – по-господарськи спитала жінка.

– Ви про мого брата?

– Так. Батька не стало. Мати взагалі невідомо де живе. Я так, розумію, вона відмовилася від нього. Забиратимете?

– Навіщо він мені? Я не маю до нього жодного стосунку.

– Добре. Я зрозуміла вас. До побачення.

Таня весь вечір думала про батька і його слова. Але всередині не давала спокою образа за матір, і вона не давала ухвалити їй правильне рішення.

Вночі Тані снився сон.

Маленький хлопчик плакав. Він знаходиться у кімнаті один. Таня увійшла до кімнати, а хлопчик простягає до неї свої рученята.

Таня прокинулася вся в холодному поті.

До ранку Таня так і не заснула. Вранці вона вирушила до соціальної служби.

– Все-таки вирішили забирати?

– Так.

– Добре, що схаменулися. Але вам доведеться зібрати багато документів. Ось перелік.

– Можу я хоча б поки що подивитись на нього.

– Можете. Записуйте адресу.

Таня стояла біля хвіртки. Похмура сіра будівля навіювала тугу на Таню.

– Бондаренко, йди, до тебе прийшли.

Таня побачила у глибині коридору хлопчика. Він сидів осторонь усіх. Вигляд у нього був сумний, і було видно, що хлопчик плакав.

– Віталік, підійди до мене, – попросила Таня.

Хлопчик слухняно підвівся і попрямував до невідомої тітки.

– Віталіку, ми тепер житимемо з тобою разом. Хочеш?

– Не знаю, – трохи помовчавши, відповів хлопчик і подивився на Таню сумними синіми очима.

У Тані стало важко на душі.

За місяць Таня забрала брата до себе.

– Розташовуйся, – казала вона йому, відчинивши двері своєї квартири. – Ось тут твоя шафка. Ходімо, я покажу тобі твою кімнату, – сухо сказала Таня.

– Дякую.

– Зараз вечерятимемо.

Таня накрила стіл і поставила перед хлопчиком тарілку з їжею.

– Їж.

– Дякую.

Віталік з апетитом їв, приготовлену Танею їжу.

– Смачно?

– Так. Ми з татом їли одні макарони.

– А що мама не готувала вам їжу?

– Мама давно нас покинула. А правда, що ти моя сестра?

– Правда, – холодно відповіла Таня.

Ішов час. Віталік пішов у другий клас. Він навчався непогано, і його навчання не доставляло Тані особливих турбот.

– Таня, ти подивися, як на тебе дивиться наш новий айтішник, не інакше закохався в тебе, – казала їй секретарка Люба.

– Не вигадуй. Він на всіх так дивиться. Просто він дуже добрий.

– Ні, на тебе він дивиться по-особливому.

Таня й сама ловила на собі зацікавлені погляди Володі.

– Я бачу, що він тобі теж подобається, – казала їй колега по роботі Зоя.

– Подобається, то й що?

– Так почни сама, зроби ти перший крок. Бачиш, людина соромиться.

– Він чоловік. Ось нехай і робить цей перший крок.

– Ось яка ти…

– Яка?

– Горда.

Таня знизала плечима і вийшла з кабінету.

– Таня, у нас зламався комп’ютер, – сказав Віталік.

– Та ти що, а я хотіла сьогодні попрацювати.

Вранці Таня вирішила все ж таки звернутися до свого колеги.

– Володя, у нас вдома комп’ютер зламався. Ти не можеш подивитися?

– Добре, – пожвавішав Володя, – обов’язково сьогодні прийду.

З цього дня між Володею та Танею почалася дружба. Вони багато спілкувалися. Володя часто бував у Тані вдома.

– Щось Віталік сьогодні затримується зі школи. Надворі вже темніє, – турбувалася Таня. – І телефон у нього не відповідає.

– Не хвилюйся, мабуть, загрався з товаришами.

– Ні, Володю, він завжди вчасно приходить зі школи. Щось трапилося, я відчуваю.

– Материнське серце завжди все відчуває, – м’яко посміхнувся Володя.

– Віталік мені не син.

– А хто?

– Брат. Хіба ти не знав? На роботі всі знають.

– Я не збираю пліток. Треба ж я й не знав. Я все хотів спитати тебе, як таке могло статися, що така молода і красива жінка залишилася одна з дитиною, але соромився.

– Він мій брат. Мій батько одружився вдруге. Віталік – плід його кохання.

Володя уважно подивився на Таню.

– Ти його любиш?

– Віталіка?

-Так.

– Чесно? Не знаю. Це мій обов’язок. Я не могла його залишити. Совість не давала спокою.

– А я теж із дитячого будинку. В мене немає батьків. Я навіть не знаю, хто вони. А так завжди хотілося домашнього тепла та затишку. Я завжди мріяв, що ось зараз прийдуть за мною, хай навіть чужі люди, і заберуть у свій будинок, сповнений тепла та ласки.

Таня раптом зрозуміла, як багато холоду в душі у двох, найближчих їй чоловіків. Адже більше в неї нікого й не було.

«Де ж Віталік?» – переживала Таня.

Таня вже не знаходила собі місця, коли почула звук відчинених дверей.

– Де ти був? – Запитала вона брата, ледве стримуючи хвилювання в голосі.

– Містом ходив.

– Навіщо?

Віталік мовчав. Таня підійшла і обійняла брата. За хвилину обидва плакали.

– Віталік, ти ображаєшся на мене? – Запитувала Таня крізь сльози.

– Так, – тихо промовив хлопчик.

– Я була не права. Ти пробач мене. Потрібно вміти прощати. Я більше не буду з тобою така холодна, як раніше. Ти ні в чому не винен. Це я у всьому винна, але виправлю свої помилки.

– Я теж, – тихо промовив хлопчик. І з полегшенням зітхнув.

************************************

– Таня, а я тепер Ромі буду дядьком? – запитав Віталік у сестри.

– Так, – засміялася Таня.

– Ну йди, йди, глянь на племінника, – підбадьорював маленького дядька Володя.

КІНЕЦЬ.