Тетяна не дуже пам’ятала дитинство. Вона народилася у невеликому селі. Таня пам’ятала, що її мама була дуже гарна.

Тато Таню не любив. Ні, він не сварився. Він казав, що Таня не його. Мама часто плакала, говорила батькові, що не можна так.

Та батько тільки сварився з нею.

Таня пам’ятала, що за матір завжди дід заступався. Він завжди приносив Тані цукерки, такі смачні. А одного разу тато дуже сварився.

Тоді з’явився дід. Він покликав батька кудись. Батька довго не було і діда. А мама все плакала. Батько більше не повернувся до них…

А потім поминки. Мами не стало. Таня пам’ятає, як дід сварився з кимось, коли її до дитячого будинку відвозили.

Потім спогади вже, коли їй років вісім.

Дідусь часто приїжджав до неї до дитячого будинку.

Привозив стільки смаколиків, що вистачало на всю групу. Він одразу все розкладав і казав:

– Їжте дітки.

Таня дуже пишалася. Ніхто такого діда не мав, а в неї був. Поки дідусь у неї бував, Таня весь час його обіймала і питала, коли він її додому візьме? Хоча б на вихідні. Дід обіймав її, сам мало не плакав, але казав, що йому не дозволяють.

Коли Тані виповнилося дванадцять, її вперше відпустили на все літо до дідуся. Як же вони обидва були щасливі…

Таня завжди пам’ятала про маму. Завжди плакала, коли згадувала.

Коли вона підросла, то зрозуміла нарешті, що батько сварився не просто так, а за якісь гріхи, але ніхто нічого сказати Тані не міг.

Таня мріяла, що коли виросте, то знайде батька і запитає–що ж такого зробила мама, що він її життя зіпсував?

Дідусь її ніколи в цьому не підтримував. Він казав, що будь–яка людина, обов’язково, і так понесе заслужене покарання.

Коли її відпустили до діда в гості, вони, як приїхали, пішли на цвинтар. Дідусь показував, куди йти, Таня ніколи не була на могилці матері.

Вони підійшли до нової, гарної огорожі, і Таня просто обімліла, коли побачила пам’ятник. Це був величезний білий янгол.

Він височів над усіма пам’ятниками на цвинтарі. Внизу, майже біля пам’ятника, була невелика плита, на якій гарна фотографія матері.

Таня за стільки років зберігала в душі пам’ять про матір, але її зовнішність практично не пам’ятала. Тільки руки, чорне довге волосся. Ласкавий голос.

А тут Таня побачила фото і все згадала. Все. Вона дивилася на матір, а сльози все текли і текли.

– Доброго дня, Любонько…

Це дідусь привітався з мамою.

– Ось, пташку нашу тобі привів показати. Подивися, яка розумниця красуня росте. Вчиться добре. На тебе дуже схожа, такою ж красунею буде.

Дідусь розмовляв з мамою, як із живою. Тані трохи моторошно було, але вона чула, що багато хто на могилках розмовляє, діляться новинами з родичами.

Вона просто сиділа на лавці, а дідусь прибирав, змітав піщинки.

Тані здавалося, що в огорожі все ідеально. Ваза з квітами, кілька кущиків квітів, але дідусь усе щось протирав, підмітав…

Потім дідусь цукерки дістав. Дав Тані і на могилку поклав.

– Ось, Любонько, твої улюблені.

Вони поверталися додому. Тані було сумно, так шкода маму, вона була така гарна, така молода… Дідусь мовчав. Так і дійшли мовчки до хати.

– Дідусю, будь ласка, давай ти мене не віддаси? Я з тобою житиму, я все–все робитиму, ось побачиш.

Таня плакала. Як пояснити дитині, що він не може її забрати? Як? Щоб вона зрозуміла, щоб вислухала, щоб не образилася на все своє життя?

– Таню, та я б не віддав тебе, навіть якби ти нічого по дому не робила, але ж тебе все одно заберуть, а потім до мене на канікули більше не відпустять. А так, якщо ми вчасно приїжджатимемо, то може й на зимові пустять.

Таня все розуміла…

Коли Таня пішла вчитися на медсестру, дід часто був слабий.

Тані було так шкода його. Вона любила його без пам’яті.

В один із приїздів, Таня сказала:

– Все, дідусю. Я вирішила залишити навчання. У нас у селі багато роботи, влаштуюся кудись. Не можу дивитися, і думати як ти тут один…

Дід тоді дуже на неї сварився.

– Навіть не думай! Ще чого не вистачало, через старого життя своє псувати. Досить людей уже зіпсували…

Таня так і не зрозуміла, до чого остання фраза. Про себе дід говорив, чи просто загалом. Запитувати не стала.

Таня намагалася приїжджати часто. Вона так переживала. За день дідусеві наношувала води, дров, щоб на тиждень вистачало. Дід бурчав:

– Ну, що ти з мене зовсім безпорадного зробила? Що я буду робити?

Таня тільки сміялася:

– Кіно дивись, до баби Олі в гості сходи, їсти приготуй. Он скільки я тобі справ знайшла.

– У телевізорі казна–що показують, їсти мені пʼять хвилин приготувати, а до Ольки не піду. Вона стара, з нею нудно.

– Діду! Вона на пʼять років молодша за тебе! Що ти говориш?

– Стара і все.

Таня знову сміялася. Баба Оля була доброю. Жила по сусідству, завжди Тані допомагала. Але дід бабу не шанував. А сусідка не ображалася, вона казала Тані, що колись дід відомим красенем був, жодна дівка йому відмовити не могла, а Оля відмовила. Ось з того часу дід на неї і злиться.

Таня заливалася сміхом, а дід одразу вступав у суперечку:

– Та ти сама за мною бігала, та я якби захотів…

Таня сміялася, баба Оля сміялася, а незабаром дід не витримував. Теж посміхатися починав.

Помирилися вони, коли дід заслаб. Баба Оля часто до діда ходила, то нагодує, то грубку натопить.

Дідусь так радий був, коли Таня повернулася в село після навчання, навіть розплакався.

Таня дивилася на нього і розуміла, що дід зовсім старий. Що не так багато часу йому відведено.

Вони багато розмовляли. Таня приходила з роботи рано, а дідусь нудьгував. Часто дід розповідав їй про молодість.

Таня слухала його історії і розуміла, що баба Оля не обманювала, дід і справді був красенем.

Таня присвятила себе всю своєму дідові. Вже майже шість років вона жила в селі.

Дід уже зліг, але був у твердому розумі та в добрій пам’яті. Якось під новий рік, Таня прийшла додому раніше. Хотіла ялинку вбрати, будинок прикрасити. Таня забігла, рум’яна з морозу, гукнула:

– Діду, привіт, я прийшла!

Але у відповідь була тиша. Таня зробила крок за фіранку. Дід лежав, відвернувшись до стіни.

Таня відразу зрозуміла все, але повірити не могла. Вона так звикла до того, що дід поряд. Якось усе одразу з голови вилетіло. Сіла й заплакала.

Потім поминки. Повний будинок тих, хто прийшов згадати дідуся. Йому було більше восьмидесяти, за стільки років багато людей знайомих назбиралося.

Здебільшого, це були люди похилого віку. Вони спокійно обговорювали, хто з них наступний.

З цього моменту Таня почала вчитися жити сама. Вона вже не планувала йти вчитися на лікарку. Час втрачено, можна було б платно, але звідки гроші у сільської медсестри?

Тож із цією мрією довелося попрощатися.

На вулиці була вже весна, і вирішила Таня, що настав час зайнятися генеральним прибиранням…

Таня обвела поглядом хату й подвірʼя.

– Ох тут і роботи, – похитала вона головою. – Оце дід за своє життя назбирав так назбирав!

Вона два дні вивозила й виносила те, що дід збирав вісімдесят років.

Були такі старі речі, що взагалі вже не придатні. Таня просто не розуміла, навіщо їх дід збирав.

Коли з будинком було закінчено, всі речі прибрано, Таня вирішила залізти на горище. Треба ж на всяк випадок глянути, що там є.

Дічина залізла по драбині до дверцят, відкрила їх і застигла від побаченого!

Дід часто лазив на горище, довго там порався, але Таня й подумати не могла, що там справжній склад. Чого тільки не було на горищі.

І якісь старі комоди, і столи, і навіть шафа стояла. Як, яким чином дід сюди все це затяг–було зовсім незрозуміло.

Таня зітхнула. Однією не впорайся, та й швидко не вийде. Почала вона з дрібного, вирішила, що потихеньку витягатиме дрібницю, а потім уже за велике візьметься.

Перший день тільки носила ганчірки. Ковдри старі, матраци. Тані здавалося, що деякі речі були навіть не діда, а його діда.

Після огляду всього приміщення Таня посміхнулася. Зараз мода на антикваріат пішла, якщо все це спустити звідси, відмити та продати, то, напевно, мільйонером стати можна.

Але це були лише думки. Нічого такого дівчина не збиралася робити.

Першого дня Таня втомилася так, що заснула, як тільки голова подушки торкнулася.

Наступного дня вона почала розвантажувати шафу та комод. Комод був закритий якоюсь попоною чи покривалом.

Дивно, що на цьому покривалі не було багаторічного шару пилу.

Таня забрала покривало і застигла. На комоді стояла гарна старовинна скриня.

Дівчина взялася за кришку і та легко відкрилася. Скринька була повна. Вона зазирнула усередину.

Там були якісь папери та пакет. Звичайний пластиковий прозорий, вона в таких із собою бутерброди на роботу бере. І цей пакет був заповнений грошима! Великі купюри!

Вона рішуче зачинила скриньку і повернулася до будинку.

Перший папірець був заповітом. Таня прочитала його один раз, другий. Нічого не розуміла. Заповіт був на неї. Те, що вона прочитала, якось збило її з пантелику. Таня почала міркувати, знову перечитала заповіт. Так, дідусь усе заповів їй, але він писав, що вона його дочка, і він все заповідає доньці Тетяні.

Вона взяла наступний папірець. Точніше не папірець, а кілька аркушів, складених разом. Це був лист. Лист її діда, звернений до неї:

«Люба моя, донечко. Ти не думай, я не помилився. Ти справді мені дочка, а не онука. Колись давно, я зробив те, що загубило два життя, і я не зміг би жити з таким тягарем, але в мене була ти. Я не міг піти, не простеживши, щоб ти виросла. Я мав допомогти тобі у всьому. Я не знаю, чи зможеш ти мені пробачити, але якщо ти читаєш цей лист, то це вже не важливо…

Колись давно, мій син, якого я виховував один, привіз із міста наречену. То була твоя мама. Вона була така вся неземна, така гарна та ніжна. Відгуляли весілля і сина забрали служити. Мама твоя так плакала, так переживала. Одна в чужому селі, де нікого не знає. Я часто до неї заходив, кликав до себе в гості. Це цілком нормально, вона ж дружина мого сина, моя невістка.

Я був старший за твою матір на тридцять років, але так буває. Між нами спалахнули почуття… Я більш досвідчений, я прожив багато, і мені треба було це зупинити, але я не зміг… Я був закоханий, як хлопчик. Весь світ перевернувся з ніг на голову. Я намагався не думати про те, що буде потім…

Повернувся син, і ми перестали зустрічатись. Як я переживав, як я хотів піти і забрати у сина моє кохання, але він був син, а мама твоя сказала, що не можна, така ганьба на все село. І я послухався… Я вирішив, що я все одно старий. Мине зовсім небагато часу і вона пошкодує про те, що взагалі зв’язалася зі мною. А син молодий, стерпиться, злюбиться і все буде добре.

Потім вона прибігла до мене. Я думав, щось трапилося. Виявилося, вона вагітна і вагітна не від сина, а від мене. Коли ти народилася, звичайно, мій син все порахував. Зрозумів, що дочка не його. З того часу почалося. Мама твоя мені нічого не казала, сусіди вже розповіли, що свариться він дуже.

Я кілька разів вчив його розуму. Казав, що не можна так, що як не хочеш жити, то не живи. Але він не слухав мене. Твоя мати не зізнавалася, хто батько і мені заборонила. Того дня прибігла до мене сусідка. Каже – біжи. Я знав, що зараз йому все розповім і заберу тебе з мамою додому. Але спершу вирішив поговорити з ним.

Ми дійшли до лісу. Я зупинився і почав говорити. Звичайно, я вибачився перед сином, але він не слухав. Він просто пішов. Пізніше я дізнався, що його не стало…

А потім побіг до вас. Але було вже запізно. Твоєї мами не стало. Я плакав, у всьому і скрізь була тільки моя вина. Моя і нічия більше. У мене залишалася лише ти. Але і тебе в мене теж забрали.

Ось тоді я подумав, що жити мені не треба, але потім згадав, як ти казала діду, забери мене… Я намагався, знову і знову, але начебто натикався на стіну. Ніхто не хотів віддавати дитину самотньому літньому чоловікові.

Тільки коли змінився директор тієї опіки, мені почали дозволяти тебе брати додому.

Ось і вся історія. Я збирав ці гроші для тебе. Я знаю, що ти заради мене кинула свою мрію стати лікаркою. Хоча я не заслужив твоєї любові. Ти можеш усе отримати за заповітом, тоді всі дізнаються про цю історію, або почекати трохи і вступити в спадщину, як онука, єдиний родич. Вирішувати тобі. Тільки не зупиняйся. Іди та вчися на лікарку. Потрібно завжди робити те, що задумав, щоб потім не було пізно.

Я дуже люблю тебе, доню, завжди любив, мені було дуже шкода, що я не міг тебе називати дочкою…

Я дуже любив твою маму. І зробив велику помилку, коли не забрав її одразу. Все життя я про це жалкую… Якщо б я махнув рукою на всі моральні підвалини, на різницю у віці, якби взяв її, поїхав, то все своє життя ти жила б зі своєю матусею…»

…Таня дочитала до кінця і випустила листок. Вона була ошелешена. Її дід усе своє життя носив у собі таке, вірніше батько… Таня не осуджувала його. Кохання здатне робити дурниці, за які доводиться завжди платити. Її дід не перший і не останній. А ось як тепер їй із цим жити…

Таня подивилася на гроші. Їх було багато. Стільки вистачило б не лише на навчання, а й на багато чого іншого. Вона лягла на диван. Потрібно було вирішити, вирішити, як зробити правильно. Поки що вона взагалі не розуміла. Кому полегшає, якщо вона у всьому зізнається? І чому їй хочеться, щоб правда стала відома не лише їй?

Вона уявляла, як було мамі, як вона терпіла, коли жила з нелюбим, коли за неї переживала. Напевно, не можна виправдовувати ні маму, ні, тим більше, батька, але якось по–іншому не виходило.

Вона сіла на дивані. Насамперед, треба знайти могилку сина батька, виходить, що він її брат.

Він теж не винен, взагалі, в цій історії так важко знайти того, хто ж винний.

Через три місяці Таня виїжджала до міста. Вона вирішила, що треба вчитися. Тоді вона розібрала залишки мотлоху на горищі.

Але вже не для того, щоб прибрати, вона шукала фотографії, документи. І вона знайшла. Довго розглядала фото свого брата, який на фото обіймав маму.

Вибрала найкращу і поїхала до міста. Увечері повернулася. І почала збиратися. Попередила свого безпосереднього начальника.

Він порадів за Таню. Сказав, що від мрії відмовлятися не можна. Почала потихеньку роздавати речі та меблі, щоб потім продати будинок і не повертатися сюди.

Одного вечора, коли Таня сиділа у дворі, до неї прийшла сусідка баба Оля.

– Виїжджаєш?

– Так, вчитися поїду…

– А дім навіщо продаєш?

– Не хочу сюди більше повертатися.

Баба Оля помовчала.

– Значить, розповів тобі все батько…

Таня поперхнулася… Отже, баба Оля все знала…

– Баба Оля, люба, розкажіть, як все було? Ви ж, мабуть, усе знаєте.

– Та нічого розповідати. Мама твоя, як з дідом уперше зустрілися, так і очей відвести не могли обоє. Дід, тобто батько, ходок ще той був, а тут як зачарували його… Говорила я йому, не можна так, їдь, не буде добра нікому, не послухав. Все життя переживав, на могилку до сина ходив, прощення просив, на могилку твоєї мами ходив, теж просив. Тільки сам себе ніяк пробачити не міг.

Ти не тримай зла на них на всіх, ніколи не знаєш, що за випробування життя викине. От і дід… Не впорався він із випробуванням, провалив його. Тільки заради тебе й ворушився, бо давно б уже не стало його. Тут нічого його не тримало, а там Любочка, мати твоя чекала…

Таня розуміла, що те, що було раніше, справді стало для всіх випробуванням. І батько був найбільше винний. От і дали йому життя довге, щоб покаявся.

Таня зранку пішла на кладовище до мами та батька. Поклала квіти, попрощалася. Так сталося, що коли дідуся ховали, то й запитань не виникло, куди. Звичайно, до невістки. Виявилось, що так і треба було.

Таня поїхала. Невдовзі продала будинок. Щорічно вона приїжджала на цвинтар. Клала квіти, розмовляла з татом. Так, як він колись розмовляв із мамою. Прибирала, поправляла все.

Таня давно вже вийшла заміж. Вона має дві чудові дівчинки. Чоловік знає її історію. Коли вперше почув, сказав, що за таким сценарієм фільм можна знімати. Він і привозить її на цвинтар. Але Таня ніколи не бере його з собою, він чекає в машині. Це їхня родина, їхня біда.

Коли її доньки підростуть, вона обов’язково їм розповість цю історію.

Це змусить замислитися будь–яку людину, і може хоч когось убереже від дурниць.

Дівчина шкодує про те, що дід не зізнався їй за життя. Хоча, з іншого боку, Таня не знає, як би вона відреагувала, як би повела себе. Молодість дуже гаряча на вчинки. Мабуть, цього й батько її побоювався.

Мабуть, мають рацію ті люди, які кажуть, що від долі втекти не можна…

КІНЕЦЬ.