– Добре, коли бабуся з онуками гуляє, – із заздрістю сказала Настя, присівши на лавку до літньої жінки з двома новонародженими дітьми. – А я ось завжди одна. Мама в селі свекруха працює ще. Та й не любителька вона з онуками няньчиться. Вона ще знаєте, як виглядає! Модниця і красуня, я теж би у її віці так хотіла. Сорок років, а вона ще в коротких спідницях ходить. Моя мати такого не дозволяє.

– Сорок років, – повторила Наталія Анатоліївна.

– На вашу думку, це багато?

– Звісно, я не доживу. Та якщо мені сорок стане, тут точно не до коротких спідниць буде. Я сидітиму з онуками, он як ви.

– А мені не сорок, мені сорок сім, – пояснила Наталія Анатоліївна.

– Тільки я не бабуся.

– А хто ж? – Настя наївно вирячила очі.

– Ось цій дівчинці – бабуся, а хлопчику – мама. Ось так, а ви кажете – спідниці короткі.

– Ой, вибачте,

– Настя посміхнулася.

– Я б і не подумала, що в такому віці, – вона знову зніяковіла, коли зрозуміла, що щось ляпнула не те.

– Я б і сама не подумала, – задумливо промовила Наталія Анатоліївна.

– Життя непередбачуване. Коли я за Андрія виходила заміж, то думала, що на все життя. Багатодітною мамою бути мріяла. Щоб родина велика за одним столом.., – Наталя помовчала, занурившись у спогади, а потім продовжила. – А його раптово не стало, залишив мене з чотирма маленькими дітьми.

Наталія Анатоліївна знову задумалася.

– І як же ви? – Настя запитала нетерпляче, розповідь її зачепила. – Ось так живеш, на чоловіка розраховуєш, а життя раз і отак…

– Як? Як всі… Працювати пішла. А собі слово дала, що заміж більше не вийду.

Боялася, за дітей. І знову я помилилась. На роботі я одразу з Людмилою подружилась. Сім’я у них із Василем дружна була, але бездітна.

Якось одразу вони мені допомагати взялися. Діти до них тяглися, і вони із задоволенням приходили до нас.

А потім щось сталося. Стали звинувачувати один одного у бездітності.

Я намагалася їх примирити, та все марно. Розійшлися мої друзі…

Людмила тоді дуже швидко вийшла заміж і народила. Разом із чоловіком вони поїхали з нашого міста. Василь від того ще більше переживати став, почав гульбанити.

А чоловік же ж він хороший, шкода було нам з дітьми його.

Ми його відвідували, як могли, заспокоювали. А він прийшов до нас якось і сказав, що якщо ми його в сім’ю не приймемо, то пропаде зовсім.

Ми спочатку з ним, як друзі, жили. Але людям роти не закриєш, довелося розписатися.

Тоді сім’єю жити стали. Діти його як рідного батька любили.

Молодші, які Андрія забути встигли, так татом його й кликати стали. А Василь духом підбадьорився, намагався у всьому допомогти, з синами особливо багато часу проводив.

Я вже забула, що по–іншому жити можна. Сім’я у нас повноцінна…

Сашко, коли одружитися надумав, то батькові першому сказав.

Вони мене потім разом до цієї новини готували. Я думала, що він зовсім маленький. Що таке двадцять три роки для матері – дитина.

На весілля Василь квартиру Сашкові подарував. Вони плакали, дякували.

– Ти найкращий тато в світі, хоч і називав я тебе завжди дядьком Василем.

Розчулився тоді Василь. А як він радий був, коли дізнався, що Катя вагітна, то й не передати.

– Внуків, – каже. – Я з народження виховуватиму. Діти без мене народилися, проте тепер я законний дід!

А потім я заслабла. Приходила додому і лягала від втоми. Василь мене все до лікарні відправляв, я не погоджувалася.

Моя подруга акушерка, сказала, що організм так на вік реагує. Що все, минув мій час…

Я навіть соромилася якось Василеві про це говорити. Що діточок вже не матиму.

Начиталася, що тепер старіти буду вдвічі швидше. Переживала.

А потім і зовсім прихопило. Василь сказав, що може серце.

Тільки ані він не вгадав, ані я. У швидкій одразу сказали, – Наталя Анатоліївна розсміялася. – Вагітна я. А я чотирьох виносила і не зрозуміла! Ось як буває!

Ой, а як я тоді соромилася дітей своїх. Хотіла навіть не залишати, тільки Василь вмовив. Він і не сподівався, що батьком колись стане. А тут такий подарунок.

Одним словом він сам з дітьми все залагодив. А син навіть зрадів:

– Оце так! Буде кому Каті допомагати, та й про годування не треба хвилюватися.

Ось так, лежали ми в пологовому разом із невісткою. Я на день раніше народила.

Тому й гуляю зараз із двома, а Катя на роботу вийшла. Їм молодим грошей багато треба…

– А як же ви справляєтесь? – здивувалася Настя. – Я з одним ледве встигаю.

– Так мені допомагають. Дві доньки ще з нами живуть. Та й Василь завжди поряд.

– А я ніколи великої родини не хотіла. Ось однієї дитини й вистачить. Та й чоловік…

– Не завжди буває так, як ми загадали, – зупинила Настю Наталія Анатоліївна. – Одне можу сказати – що Бог не робить, все на краще. Це точно. Я зараз таке відчуваю, про що раніше й не мріяла. Молоді були, неуважні. Зараз дитина – це зовсім інша річ.

– Наталко! – гукнув Василь у відчинене вікно. – Вечеря готова. Досить гуляти, ми скучили!

– Нічого собі, – сказала тихо Настя. – Вечеря готова, скучили… Він це серйозно, чи прикидається?

Але Наталя Анатоліївна її бурчання почула.

– Серйозно, у нас зараз все серйозно! – сказала вона. – Кожне слово і кожну мить часом перевірено…