Минулої суботи у нас була зустріч однокласників. Староста заздалегідь зателефонував, щоб усі були присутні. П’ятнадцять років минуло відколи школу закінчили. Відзначати було вирішено у кафе. Сиділи, мило розмовляли, ділилися тим, як склалося життя.

Раптом зайшла Єлизавета із запізненням на півгодини. Ліза була найкрасивішою дівчинкою в класі, а може бути й у всій школі, бо заради неї у нашого класу навіть хлопці зі старших класів обшивалися. Вона була високою, блідою, блакитноокою дівчинкою із золотавим волоссям.

На восьме березня та день Валентина Лізу завалювали подарунками. Більшість хлопчиків були у неї безвідповідально заkохані. Я Лізу не бачила з нашого випуску. Побачивши її зараз, я завмерла. Її було не впізнати, від тієї красуні практично нічого не лишилося.

Все обличчя вкрите зморшками, волосся недофарбоване , у них видніються сиві пасма, навіть очі згасли. Вона виглядала значно старшою за свої роки. Я була така здивована, що не знала, як реагувати. Пізніше Віра, головна пліткарка ще зі школи, розповіла мені, що доля Лізи склалася важка.

Кілька років тому її покинув чоловік із трьома дітьми, залишивши на ній кілька kредитів. Умови життя дуже впливають на людей. Жінці просто необхідний догляд, щоб зберігати красу та молодість. Мені було шkода Єлизавету. Спостерігаючи за рештою, я зрозуміла, що деякі kолишні однокласниці навіть раділи, що у Лізи склалася така незавидна доля, адже у школі вони відверто їй заздрили.

Вважаю, що це нелюдяно. Не можна радіти чужому горю. Ніхто точно не знає, що на нього чекає. З кожним може статися щось nогане. Зараз на кожному кроці обман та зрада.

Джерело