Часто заходжу на сайт почитати про проблеми, які бувають в інших сім’ях. Мабуть, настав і мій час натиснути на кнопку «Сповідатися» і попросити поради збоку.

Я вийшла заміж 3 роки тому. У чоловіка є дитина від першого шлюбу (з дружиною він розлучився з її ініціативи задовго до нашої зустрічі).

Дитина жила з бабусею, а тепер чоловік заявив, що ми заберемо його сина до нас. Я категорично проти — не хочу і не займатимуся вихованням цієї дитини.

Ми з чоловіком активно будуємо кар’єру та часу на дитину просто немає. Чоловік спочатку погодився зі мною, але його мати (хлопчик тепер живе з нею) почала викликати в ньому почуття провини, мовляв, він поганий батько та нікчемний чоловік.

Дитина в них була небажаною і чоловік ніколи не займався нею. Я наполягла, що він повинен утримувати хлопчика, а свекруха, бачачи це, вирішила, що виховання на мене можна повісити.

Але я не розумію, чому я маю цим займатися, поки мати дитини жива і здорова, живе з черговим коханцем, ні в чому собі не відмовляє. Якщо вона сама дитиною не займається (і при цьому її ніхто не чіпає і ні в чому не звинувачує), то чому я їм усім зобов’язана і має щось?

Чоловік до мене взагалі своїм сином не цікавився та роками не згадував про нього. А тепер я стала винна, що не дозволяю їм бачитися (хоча я зовсім не проти, нехай проводить вихідні з дитиною).

Але я не хочу в цьому брати участь – це не моя дитина, не мої проблеми, і я не бажаю їх на себе звалювати. Краще проведу свій час із подругами у фітнес-клубі краще або вештаючись по магазинах – це моя особисто справа та мій вибір.

Руйнувати сім’ю дуже хочеться, оскільки в решті у нас все добре і мій чоловік – чудова людина. Як мені поводитися?

На сьогоднішній день я озвучила свою чітку позицію, що займатися дитиною не буду під жодним приводом. А чоловік ходить пригнічений, сумно зітхає цілими днями і вирощує в собі почуття провини (ну і в мені заразом).

Розумом він зі мною згоден, але ось цей його мовчазний тиск мене страшенно дратує. Відчуваю, що тримаюсь із останніх сил.

КІНЕЦЬ.