Толік приїхав до батька та матері. Мама стіл накрила, всі разом пообідали. – Тату, мені потрібно з тобою поговорити, – сказав син і разом з батьком вийшов на вулицю. – Розповідай, що сталося? – занепокоївся батько. – Тату, від мене Марина пішла! Розлучитися хоче, – раптом сказав Толік. – Як розлучитися? А що сталося, – занепокоївся Михайло Іванович. – Вона шпильку знайшла. Жіночу. У нашій спальні, – продовжив син. – Чию шпильку? – незрозумів батько. – У тому й справа, що Наді, – зітхнув син. – Якої Наді? – здивувався батько, нічого не розуміючи

 

Толік приїхав додому, до батька та матері.

Мама одразу давай клопотати, на стіл накривати. Вона знала Толіка дуже добре, адже син рідний. Посередині чола тонка зморшка, пригнічений вигляд? Значить, щось сталося…

Він батькові дзвонив годину тому, щось плутано намагався розповісти, після чого Михайло Іванович коротко сказав – приїдь, сину.

…Вони всі разом пообідали.

– Толік, – почала мама здалеку.

– Все нормально, мамо! – зупинив її Толік.

От і поговорили!

…Пішли чоловіки надвір подихати на ганок. Толік не міг просто стояти.

– Тату, давай, походимо! Я місця собі не знаходжу!

– Ходімо до школи і назад. А ти поки що розповідай, синку.

Вони все дитинство Толіка ходили цим маршрутом, коли йому слід було виговоритися.

– Тату, від мене Марина пішла!

– Що, зовсім?

– Так!

– Але ж не раптово? Перед тим, що було?

– Посварилися.

– Винен був?

– Частково.

– У чому? – випитував Михайло Іванович.

– Вона шпильку знайшла. Жіночу.

– Де?

– У нашій спальні.

– Чия вона?

– У тому й річ, що Наді.

– Це, якої Наді? – говорив Михайло Іванович дуже стримано.

Ось чому Толік любив саме з батьком говорити.

Мама б на цій фразі вже, не розібравшись, стала б на бік невістки!

– Пам’ятаєш, я місяць тому Марину проводжав на вокзал, вона до родичів у село їздила?

– Пам’ятаю.

– Там же, на пероні, я зустрів нашу Надю. З Калинівки. Та ти її маєш пам’ятати, вона мамина родичка! Дядька Івана якась там онука… Вони до нас ще приїжджали, коли Надю до школи одягали…

– А, Надя Микитенко? З Калинівки?

– Так! Ну ось. Провів я, значить, Марину, і дивлюся, дівчина плаче на вокзалі.

Я спочатку мимо пройшов, не впізнав. Чую, вона гукнула мене на ім’я. Підійшов, а це Надя!

– А ти що тут робиш, говорю. А вона: “Я приїхала до Ярослава, познайомилася з ним у соцмережах, а він мене зустрічати не приїхав!”

– Зрозуміло, – кивнув батько.

– Я їй кажу, по-родинному: “Надю, поїхали до мене! Міста ти не знаєш, переночуєш у мене. Можливо, твій наречений і з’явиться. А якщо ні – у мене вдома є планшет. Купимо тобі квиток на сайті, і повернешся в Калинівку.”

– І вона що?

– Погодилася. Поїхали ми до мене. Я їй своїм ліжком поступився, воно краще. А сам на диван спати пішов…

– Надя плакала?

– Не те слово! Розповіла, що цей Ярослав такі солодкі пісні співав, доки її кликав, а сам потім злився… Не приїхав на вокзал.

Я її посварив, звичайно, що не можна було піддаватися почуттям, а спочатку треба було все перевірити…

– А потім що було?

– Вранці цей Ярослав з’явився, уявляєш? Каже, телефон у нього поламався, а там уся інформація була, коли Надя прибуває!

Абияк полагодив він гаджет у терміновому ремонті і відразу дзвонити! Ще не сподобалося, що Надя у чоловіка ночувала… Лдве вона йому втлумачила, що я родич…

– Поїхала потім Надя?

– Так! Цей Ярослав забрав Надю. Все в них виявилося серйозно, Ярослав не якийсь там покидьок, як я спочатку подумав.

І ось… приїжджає Марина і… знаходить за тумбочкою шпильку-краба!

– Завалилася?

– Так!

– А ти Марині, що ж, не розповів про Надю? Про вокзал?

– Не став! Я багато добрих справ роблю, і нікому про це не оголошую… Що ж тепер?… Я котика погодував, похваліть мене?

– Тут ситуація двояка, синку! Спробуй Марині поясни, що ти не негідник! – похмурнів Михайло Іванович.

– Я їй два дні пояснював. А вона: «Придумав ти все! Я всю твою рідню знаю, і жодної Наді у вас немає!”

– Тааак…

– Що мені тепер робити, тату? Як їй все пояснити?

– А в тебе контакти Наді залишилися?

– Залишилися. Я Марині відразу сказав, давай Наді дзвонити! А вона вперлася, ні в яку! Ім’я це в неї сильно в голові засіло, як синонім зради!

– Ходімо додому, мама зачекалася нас… Я подумаю, що тут можна зробити…

…Коли пішли до школи батько та син, мама бачила це через кухонне вікно – і глибоко зітхнула.

Ось так і з дитинства! Толік завжди першому батькові все розповість, що сталося, а потім і їй.

Розповідь по другому колу Толіку вже такою важкою не здається.

Наче він зміцнюється у своїх позиціях з батьківським підживленням – і стає правим.

…У двері до неї подзвонили. То була… Марина!

– Здрастуйте, Наталю Григорівно, – тихо привіталася невістка.

– Марино! Проходь! Хоч ти мені все розкажеш, бо я дізнатися від Толіка нічого не можу!

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩