Антоніна залишилася одна кілька років тому. Чоловіка раптово не стало. Заслаб і все…

Жили вони по-різному. За молодістю, звісно, ​​кохали один одного.

Через два роки після весілля вона народила доньку, а ще через три – сина. А потім…

Потім дізналася, що чоловік має коханку… Ледве пережила. Було так неприємно, плакала, що вже там…

Знайшов молоду, вільну, без дітей. Там спокійно ніхто не плакав, не вимагав уваги.

А Антоніна все бігала… На себе часу зовсім не лишалося.

Розуміла, що, прийшовши додому після роботи, чоловікові хотілося відпочити, а вона просила допомоги.

А власне чому ні? Він хотів дітей, і саме двох. Дорікав, що вона не працює, сидить вдома і нічого не встигає.

Спробував би сам крутитись, як вона! Хтось радив залишити на вихідних його наодинці з дітьми, щоб зрозумів, як це.

Але Антоніна не наважилася…

Що в нього хтось є, вона здогадувалася давно, але боялася собі зізнатися. Грошей і так було не густо, а тут їх іще поменшало. Чоловік часто затримувався, приходив задоволений, навіть надто задоволений собою.

Влаштувати сварку? Так не зізнається ж. А якщо зізнається, то із цим треба буде щось робити. А що? Іти самій? Куди? Виставляти його на вулицю? Вибачити не зможе.

Тож краще не знати… Вона обманювала себе, скільки могла, що все добре…

А потім випадково побачила в супермаркеті чоловіка з цією… Щасливих і веселих! Сховатися від правди стало неможливо. Відпустила. До дітей він приходив, гроші давав…

Коли діти підросли, син почав ходити сам до батька в гості. А дочка відмовлялася. Навіть подарунками та грошима батько не міг змусити її. Антоніна за це була вдячна дочці. А син… Хлопчикові потрібний батько. Зустрічатися їм вона не перешкоджала.

Але через кілька років, коханки чоловіка не стало. Дуже заслабла вона була. Чоловік плакав, вибачався, скаржився, як йому погано, тужливо і самотньо, ставав на коліна.

Як вибачити його? Але син заступився за батька. Сказав, що якщо Антоніна не прийме його назад, він піде жити до батька. Цього вона боялася, і не могла допустити…
І Антоніна погодилась. Але жили вони, як сусіди. Антоніна тримала дистанцію.

Так прожили ще шість років. А потім чоловіка раптово не стало. Антоніна тоді була на роботі.

Син подзвонив, сказав, що батькові недобре. Вона попросила його викликати швидку, відпросилася з роботи і кинулася додому. Але коли приїхала, чоловіка вже відвезли до лікарні.

Антоніна із сином на таксі поїхали туди. Але їх зустріла сумна звістка – чоловіка не довезли…

Що ж, поховала, як ведеться, і знову залишилася одна…

На останньому курсі інституту син раптом сказав, що хоче жити окремо. Вже підробляв, міг сам оплачувати квартиру. Вона побурчала, поплакала і відпустила.

Справді, не діло дорослому хлопцеві з мамою жити. Думала, так швидше одружиться, подарує внуків, буде чим їй зайнятися на пенсії. Але син із дівчатами зустрічався, а одружуватися не поспішав.

Рік тому Антоніна вийшла на пенсію. Вона б ще попрацювала, але пройшла хвиля скорочень і пенсіонери потрапили під звільнення в першу чергу.

Тяжко одній в чотирьох стінах, тужливо. І засумувала Антоніна. А потім згадала молодість, почала вишивати милі дрібнички і одночасно слухати аудіо книги. Син залишив свій старий ноутбук. Тут і донька народила сина. Щодня їздила Антоніна до неї допомагати. Знову життя завирувало, знову ні на що не вистачало часу. А вона й рада.

-Тобі, Тоню, треба вийти заміж, – сказала якось сусідка, зустрівши її біля під’їзду. – Ти он ще як добре виглядаєш. Чого одна?

-Навіщо? Дочка другого хоче народити, старшого мені підкидатиме. А я й рада. От і буде в мене улюблений чоловік. Іншого не треба. Може, син одружиться, онуків подарує, – пояснювала Антоніна.

-Саме так, що може. Чогось не поспішає він тебе радувати онуками.

-Та облиш, Іванівно. Не буду я людей смішити. Заміжня. Скажеш теж. Минув мій час, – казала Антоніна.

-А ти не поспішай на собі хрест ставити. Всяке буває. Не всі мужики гульбанять, не всі обманщики. Є й порядні. Жінці одній важко, а мужику ще більше, – гнула своє сусідка Іванівна.

-Молодий мені не потрібен, а старий тим паче. Нянькою при ньому бути?

-Ну чому одразу нянькою? Другом. Гуляти ходити разом, розмовляти…

-Прати, – додала в тон їй Антоніна.

-Пере машинка. А решту все разом можна робити, – не відставала сусідка.

-Я сама якось розберуся, що робити. Не треба мене сватати, – зупинила Антоніна сусідку.

Та образилась і більше до неї не підходила з пропозицією знайти собі вдівця. Тільки віталися.

Але в хорошу погоду в парку Антоніна спостерігала парочку людей похилого віку, які гуляли під руку.

Мимоволі замислювалася, що теж, мабуть, у них усяке в житті було, а от разом, не розбіглися, живуть і підтримують один одного.

А їй не пощастило, не вийшло. І жити їй одній, скільки буде відпущено…

Та й де знайдеш хорошого чоловіка? У парку? У кіно по одному люди теж не ходять, та й не любила кіно Антоніна. Ні. Пройшов її час…

А потім сталося несподіване!

Був теплий осінній день. Різнобарвне листя на деревах тішило око, а під ногами на доріжках парку шарудів золотий розсип.

Антоніна гуляла довго, насолоджуючись осіннім теплим днем ​​та красою. Рідкісні лавки були зайняті сім’ями, чи парочками.

Вона все ж таки знайшла вільну лавку, сіла відпочити перед дорогою назад додому.

На неї найшов ностальгійний настрій. Згадала, як зовсім молодими гуляли колись тут із чоловіком, а потім із дітьми. Як давно це було, наче в іншому щасливому житті…

Антоніна раптом помітила, як доріжкою прямо до неї йде чоловік років шістдесяти.

-Нічого, якщо я сяду? Втомився, а всі лавки зайняті парами. Не хочеться їм заважати, – говорячи, чоловік трохи нахилявся до неї.

Вона згідно кивнула.

-Погода яка, га? Не віриться, що за кілька днів жовтень настане. Люблю цей час… – заговорив він, присівши трохи віддалік.

Антоніна не підтримала розмови, тільки кивала погоджуючись.

Чоловік посидів, міркуючи про погоду та швидкоплинність життя, підвівся, попрощався і пішов своєю дорогою. Антоніна ще трохи помилувалась красою парку і теж пішла додому.

Через кілька днів вона знову зустріла його. Він привітався з нею, як зі старою знайомою. І вони разом гуляли доріжками осіннього парку, розмовляючи. Антоніна дізналася, що він вдівець.

Дружини не стало два роки тому, діти роз’їхалися, живе один.

-Один? Так акуратно одягнений, штани попрасовані, – дивувалася Антоніна, але ні про що не спитала.

Майже щодня вони гуляли разом, коли дощ обходив парк стороною. Антоніна чекала на ці прогулянки, чекала розмов, які ні до чого не зобов’язували.

Вона почала ретельно готуватися і вбиратися перед виходом з дому, навіть трохи підфарбовувала губи. Увага чоловіка приємна жінці у будь-якому віці.

Борис Іванович багато знав, був хорошим оповідачем. Погуляють і розходяться своїми одинокими квартирами.

Одного разу він провів Антоніну додому. Біля під’їзду зволікав, не поспішав прощатись.

Вона здогадалася, що чекає на запрошення на чай. Але вона вирішила не переходити до тіснішого спілкування, не хотіла псувати приємні, дружні, ні до чого не зобов’язуючі стосунки.

Для цього нехай шукає кого молодше…

Наступного дня Борис Іванович не прийшов у парк. І на третій день теж. Образився? Його право. А раптом із ним щось трапилося? Тоня згадала про те, як не стало її чоловіка. Але він набагато молодший був. Та й син допоміг… А хто йому викличе швидку, прийде на допомогу? Перед очима Антоніни вставали картини одна гірша за іншу.

Вона накрутила себе так, що не могла більше чекати і пішла до Бориса Івановича додому. Він казав, що живе неподалік від парку, на другому поверсі будинку з меблевим магазином.

Розповідав, як виходив по молодості з вікна та гуляв по даху магазину. А номер квартири спитає у когось. У дворах завжди хтось гуляє.

Антоніна досить швидко знайшла будинок, перед під’їздом вона нерішуче зупинилася. Запитати не було в кого.

Діти гуляли по подвірʼю, але вони навряд чи знали шістдесятирічного чоловіка. Тут з одного під’їзду вийшла жінка з собачкою. Антоніна одразу кинулась до неї.

-Не підкажете, у якій квартирі живе Борис Іванович? Він такий… – і вона почала описувати його.

-А вам він навіщо? – насторожено запитала жінка, поки її собачка обнюхувала черевики Антоніни.

-Я хвилююсь. Він скаржився, що трохи слабий, і не прийшов на зустріч.

-То ви з лікарні? – зраділа чомусь жінка. – Що ж одразу не сказали? Та в цьому під’їзді він і живе, у сімнадцятій квартирі, – сказала вона і навіть відчинила кодовий замок на дверях.

Антоніна подякувала й зайшла у під’їзд. Вона швидко піднялася сходами і зупинилася біля квартири, щоб перепочити. Потім натиснула кнопку дзвінка.

Двері відчинила невисока жінка в халаті, трохи старша за Антонину.

-Доброго дня. Вам кого? – запитала вона, посміхнувшись.

-Я хотіла дізнатися, чи здоровий Борис Іванович?

-Здоровий. А що з ним буде? Ви з лікарні? – вона примружилася, вдивляючись в обличчя Антоніни і намагаючись її пригадати.

-Ні, але… Вибачте, а ви хто? – запитала Антоніна.

-Я його дружина. А ви? – жінка вже не посміхалася і не дуже дружелюбно дивилася на Антоніну. – А-а-а, я зрозуміла! От старий! Сивий, а все туди ж! Мабуть, наплів вам, що я слаба, чи, прости Господи, не стало мене? Ви не перша така. Любить він справити враження на жінок. От же ж…

-Вибачте, – пробурмотіла Антоніна.

Вона квапливо спускалася сходами, відчуваючи спиною недобрий погляд дружини Бориса Івановича.

-Одружений, а мені брехав. А я теж добра, вуха розвісила. Соромно ж як! У віці вже, а туди ж! І навіщо пішла? – повторювала вона про себе всю дорогу додому. – Викинути скоріше його з голови, забути. Все, жодних чоловіків. Досить!

Вона забігла у свою квартиру і сіла на табуретку в коридорі. На душі було гидко й соромно.

А потім Антоніна заспокоїлася. Як добре, що вона одна. І жодної брехні та зрад.

Вона вирішила ніколи більше ні з ким не знайомитись…

Якось узимку, обираючи подарунки на Новий Рік, Антоніна побачила Бориса Івановича з дружиною у магазині.

Він вдав, що не впізнав, чи не помітив її…

Антоніна посміхнулася. Вона продовжила робити покупки, не звертаючи уваги інших покупців.

Виходячи з магазину, вона відчула на собі чийсь погляд і мимоволі озирнулася.

Він стояв біля каси, поки дружина розплачувалась, і дивився їй услід…

…Більше Антоніна не знайомилась у парку. Просто не звертала уваги на чоловіків.

Жінки довірливі та жалісливі, особливо до одиноких та нещасних чоловіків. І їх так легко обманути.

Але її історія все ж не закінчилась так сумно! Якось Тоня зустріла свого однокласника Максима.

Він справді був удівцем, одразу запросив її в гості на чай, згадати старі часи, поговорити…

Антоніна звісно вагалася, але ж однокласник… Його вона добре знала. Так двоє самотніх людей таки зустріли один одного…

КІНЕЦЬ.