Сьогодні був чудовий день. Я взяла собі декілька днів відпустки, вони випали в будні дні. Я насолоджувалася тим, що мені нікуди не потрібно було йти. Чоловік був на роботі, діти в школі, раптом у двері постукали. Хто б це міг бути? Довелося піднятися з м’якого дивана та піти відчинити.

На порозі стояла жінка років 50, вона широко посміхалася та запитала чи можна увійти. Не дочекавшись відповіді, вона усіма своїми габаритами якось заштовхнулася до мене додому:

– Я тітка Маруся, з Копачівки, пам’ятаєш наше село?

Тітка Маруся не роззуваючись пройшла у квартиру та нахабно почала її оглядати, зайшла спочатку на кухню, потім оглянула ванну кімнату, потім вітальню, спальню. Запитала, де можна присісти. Я сказала, що на кухні. Тітка Маруся всілася за столом, поклала свої торби під ноги та почала свою розповідь:

– У мене підростає син, а роботи в селі немає, точніше є, але фізична. А я хочу, щоб він працював у місті, щоб його робота була в офісі. Ми з тобою родичі, то хай він поживе у тебе, вступить до університету, може, ти й роботу йому якусь знайдеш тільки, щоб не важку.

– Не зрозуміла, а з чого Ви взяли, що я погоджуся?

– Ну родичі ж повинні допомагати один одному, як же інакше, колись і ми тобі віддячимо.

– А, все, я Вас згадала! То Ви ж уже віддячили, коли мою маму підставили на роботі та через Вас її звільнили.

– Так це коли було? Твоя мама уже про це й забула, а ти ще й досі пам’ятаєш!

– Я не маю наміру нікого тут заселяти, мені комфортно так, як є. Навіть, якщо ми й родичі, то це не означає, що Ваш син має тут жити. Хай винаймає кімнату або квартиру, раз хоче жити у місті.

– Але у нас немає на це грошей.

– А тут він зібрався жити безплатно?! Тобто я повинна його годувати, платити за його користування нашими комунальними послугами? Та ще й відповідати за нього, хвилюватися, коли він не прийде ночувати… Воно мені потрібно? Ні я проти.

– Ти вся в матір, правильно я тоді зробила, що її підставила, так вам і треба!

– До побачення, всього доброго, покиньте приміщення!

Тітка Маруся ще довго щось собі бурчала під ніс по дорозі з моєї квартири, залишила після себе купу бруду та зіпсований настрій. У дверях вона зіштовхнулася з чоловіком, який якраз повертався з роботи.

– Це хто був? – запитав чоловік.

– Помилились адресою, – відповіла я.

Ця ситуація не давала мені спокою та я згодом про все розповіла чоловіку. Дістали ті колишні односельці, думають, що тут студентський гуртожиток та уже декілька років телефонують до мене та приходять. Хочуть отримати усе задарма.

Я ж теж колись не хотіла жити у селі, переїхала у місто та ніхто мене тут не зустрів з відкритими обіймами, всього довелося добиватися своїми силами.

Якщо хтось такий добродушний, то хай приймає у себе родичів з села, а я не така.

КІНЕЦЬ.