Мого чоловіка звати Юрієм. Його тато загинув давно, малому лише виповнилося п’ять років. Надзвичайна ситуація на роботі – і хлопчик залишився без батька. Мати не дуже страждала. Уже через десять місяців почала зустрічатися з іншим чоловіком.

Леонід Миколайович був старшим від матері Юрка на десять років. Він був приватним підприємцем, володів трьома заправками, магазинами у нашому місті. З Юрком ладнав чудово, знаходив час погратися з ним та поспілкуватися, ставився, як до рідного.

Мати Юрка, Зінаїда Альбертівна, дуже скоро вийшла за нього. Вона народила від нового чоловіка ще двох дітей. З того часу вона незлюбила Юрка. Свекруха постійно ображала свого сина, він став зайвим для неї. Пізніше зневажливо до Юрка почали ставитися і сестри.

Таня і Катя завжди допікали брата, робили усе можливе, щоб зробити його життя нестерпним. Єдиною людиною, яка захищала Юрка, був Леонід Миколайович. Лише вітчим відносився до хлопця з любов’ю та турботою. У всіх тоді складалося враження, що рідна мати була мачухою, а Леонід Миколайович – люблячим татом.

Коли Юрій закінчив школу, вітчим допоміг йому оплатити навчання в університеті. Саме тут я і познайомилися з моїм майбутнім чоловіком. Він був щирим, надійним, добрим та мужнім. На весілля до нас приїхав тільки Леонід Миколайович, один він нас привітав зі шлюбом. Рідна мати та сестри навіть не зателефонували.

Ми з Юрком після весілля змогли придбати собі житло. Нам для цього довелося добре попотіти, У цей час захворів Леонід Миколайович. У нього була невиліковна хвороба. Він чудово розумів, що жодні гроші світу, жодна операція не врятує його. Тому відразу оформив заповіт у юриста, якому довіряв.

Через декілька місяців вітчима-свекра не стало. Пізніше стало відомо, що кожній дитині він заповів будинок. Окрім того, житло дісталося і Юрію.

Зінаїда Альбертівна та його сестри довго не могли заспокоїтися, їх обурювало таке рішення батька. До чого тут Юрко, якщо він не рідний син? Але найбільше усіх хвилювало – кому ж дістанеться увесь бізнес Леоніда Миколайовича?

Однак у заповіті була найголовніша умова – про об’єкти підприємницької діяльності можна було дізнатися лише через шість місяців!

Через декілька днів після оголошення заповіту до нас приїхала свекруха. Вона була не сама. Привезла з собою бабцю, матір Леоніда Миколайовича.

–  Будинок отримав, то й бабу бери до себе! Сам її доглядай! Чому це я повинна турбуватися про неї?

Бабця Ганна була цікавою та розумною жінкою. Єдине – їй було важко ходити, були проблеми з ногами. Ми взяли бабцю до себе. І зовсім не шкодували. Вона була світлою людиною. Коли Юрко був малим, вона теж до нього ставилася чудово.

… Настав час для озвучення спадку свекра. І виявилося, що свій бізнес він передає тому, з ким буде жити його мати.

– Я вивчилася на лікаря, тому зможу найкраще доглядати бабцю! – кричала Катя.

– А я бабу Ганну люблю більше! Тому вона буде жити зі мною! – сперечалася Таня.

– Чекайте, я ще при розумі сама вирішувати! – сказала рішуче бабця. – Я залишаюся в Юрка. У нього мені затишно!

Ось так бізнес Леоніда Миколайовича перейшов до мого чоловіка. Він мудро, як і вітчим, вирішував усі підприємницькі питання. Свекруха та дівчата довго вмовляли бабцю перейти жити до них, але вона була непохитною у своєму рішенні.

Катерина і Тетяна просилися навіть до Юрка на роботу. Напевно, гроші, що заповів батько, закінчилися. А бабця Ганна нещодавно померла. Нам її дуже не вистачає, бо ми звикли жити з нею і були, як дружна родина.

КІНЕЦЬ.