– Тату, мамо! – Уляна забіrла в квартuру і усміхнулась. – Я виходжу заміж, вже заяву подали! – Як заміж? – здивувалася мама. – В нас і грошей на весілля нема. – Ну таке раз у житті буває…, – вигукнула дочка і побігла у ванну. Батьки сіли на диван і втупилися у вимкнений телевізор. – Вітя, що робитимемо? – запитала Ірина у чоловіка. Раптом Віктор застиг від думки, що несподівано виникла в його rолові. – У мене є ідея. Я все вирішу, – сказав він і набрав якийсь номер телефону

 

Всі батьки, коли-небудь одружують, або віддають заміж, своїх дітей. Ось вже проблема, то проблема. До того ж, це завжди якось несподівано і якраз грошей немає.

Саме це й сталося з Віктором.

***

– Тато, мама! – Забігла в квартиру дочка, на обличчі радість. – Я виходжу заміж, ми вже заяву подали!

І тут дівчина зауважила, що радість від цієї звістки на обличчях батьків не читається. Нарешті, мама задала, напевно, перше, що спало на думку питання:

– За Ярослава?

– Ну, звісно, ​​мамо! За кого ще?

– Уляно, тобі всього дев’ятнадцять років. Тобі ще в коледжі два роки навчатись.

– Мамо, ми одразу дітей заводити не збираємося.

– Доню, у нас і грошей на весілля немає. Ти ж знаєш, що завод, де тато працював, закрився. На новому місці тато лише місяць працює…

– Мамо, ну таке раз у житті буває…

– Уляно, а де ви житимете? – Запитав і батько.

– Тату, яка різниця? Поки що у них чи у батьків Ярослава поживемо. Потім квартиру в іпотеку двокімнатну візьмемо.

– А що твій Ярослав так багато заробляє, що вистачить на іпотеку?

– Тату, ви допоможете, його батьки допоможуть.

– Так, – промимрив Віктор.

– Тату, мамо, то ви згодні?! До весілля трохи більше місяця залишилося, – і донька продовжила повідомляти радісні новини. – Завтра неділя. Його батьки прийдуть свататись о першій годині дня. Ви підготуйтеся. Гаразд? Познайомтеся, посидіть! Все вирішите!

Дочка побігла до ванної кімнати. А батьки сіли на диван і втупилися у вимкнений телевізор:

– Вітя, що робитимемо? – Нарешті, запитала мама нареченої.

– Ти чудово знаєш, що грошей у нас вистачить, лише на те, щоб завтра сватів зустріти.

– А на весілля?

– Іра, що ти ставиш такі питання? Чудово знаєш, що гроші взяти нема звідки. У мене батьків немає, твої – на пенсії, самі кінці з кінцями зводять.

– Дочці, щось сказати треба.

– Завтра свати прийдуть, поговоримо…

– Ой, так готуватися треба до їхньої зустрічі! – Ірина схопилася з дивана. – Підемо в магазин!

– Йдемо!

***

Вони ще сподівалися якось протягнути до зарплати, до якої десять днів, але після підготовки до зустрічі нових родичів грошей зовсім не залишилося. А це лише перша, мабуть, найменша весільна проблема.

Вхідні двері відчинилися і увійшли чоловіків і жінка. Господарі одразу зрозуміли, що нові родичі рівня їм. Це, з одного боку, тішило – з ними легко спілкуватиметься. Але з іншого боку…

Молоді одразу пішли, а свати сіли за стіл.

Людьми вони виявилися добрими. Ось тільки проблем з весіллям від цього не зменшилося .

Коли все обдумали, то виявилося, щоб тільки одягнути молодих і купити обручки, не менше п’ятдесяти тисяч потрібно. Саме весілля, дуже скромне у кафе, ще сто тисяч. А де жити молодим – найголовніша проблема. У батьків нареченого квартира, хоч і трикімнатна, але ще дочка. Батьки нареченої – квартира двокімнатна. Іпотека? Відразу після весілля – зовсім неможливо. А скільки ще дрібних проблем, на які також потрібні гроші.

***

Проводили господарі сватів, попередньо домовившись про візит у відповідь.

– Ну що, Вітя, де гроші брати будемо? – Запитала дружина, коли гості пішли. – Тисяч сто п’ятдесят потрібно, не менше.

– Поки не знаю, – він знизав плечима. – Може, в банку позику візьму.

– Хто тобі дасть? Ти тільки місяць на новій роботі працюєш, якщо й дадуть, то під такі відсотки, що й не розраховуватись.

– А що робити?

– Гаразд, подзвоню своїм батькам, повідомлю про весілля, – важко зітхнула дружина і попрямувала на кухню. – Може допоможуть, хоч трохи.

– Ірино, не кажи їм нічого про гроші, їм ще подарунок на весілля треба буде купити.

Тут повернулася дочка. Радісно кинулась до батька:

– Що, тату, познайомились?

– Познайомились.

– Ну і як?

– Хороші люди.

– Тату, я про весілля, – а в очах дочки стільки надії.

– Будемо вирішувати.

До кімнати зайшла мама. Обличчя не дуже радісне.

– Мамо, що? – кинулась до неї дочка.

– Все нормально! – Кивнула головою та, але в самої на очах з’явилися сльози.

– Як я зрозуміла, – дочка сумно похитала головою. – Все погано!

– Гаразд, дочко, – батько ніжно обійняв її. – Що небудь придумаємо.

– Тату, що ти придумаєш?

«Справді, що тут придумати, — міцно задумався батько. – Зайняти? Стільки ніхто із друзів не дасть. І віддавати доведеться довго. У банку позику взяти під величезні відсотки. Повіки не розрахуєшся».

І раптом Віктор застиг від думки, що несподівано виникла в його голові:

– Тату, що? – З надією в голосі запитала дочка?

– Уляно, у тебе є прадід. Володимир Гаврилович…

– Який прадід? – Не зрозуміла дочка.

– Це, який на прощання до твоєї матері приїжджав? – Згадала Ірина. – Так його, мабуть, не стало вже. Йому й тоді було далеко за сімдесят, а вже п’ятнадцять… шістнадцять років минуло. Уляні тоді три роки було. Ми її у моїх батьків залишали.

– Тату. А чому я про нього нічого не знаю? – Здивовано запитала дочка.

– Ми якось з ним…, – батько знизав плечима.

– Тату, чому? – продовжила розпитувати Уляна.

– Колись давно, давно, коли не тільки тебе, але й мене на світі не було, – почав розповідати батько, про те, що чув колись давно від матері. – Мій дід був заможною людиною.

Коли моя мама виросла, дід вирішив віддати її заміж за хлопця, який працював у нього заступником. Сам мій дід тоді працював директором якогось заводу. Але мама не послухалася його та поїхала з моїм батьком сюди. Зі своїм батьком вона посварилася сильно. Той не хотів, щоб вона виходила заміж за безробітного красеня, до того ж, гулящого. Вона вийшла. Тут народився я.

Як надалі виявилося, дід мав рацію. Мама була горда, дід теж, і миритися вони не збиралися. Батька мого не стало, коли мені було двадцять. Мами – шістнадцять років тому. Дід із сином, моїм дядьком приїжджали на прощання. Через півроку на могилці мами з’явився гарний пам’ятник. А з дідом після прощання, я як слід, так і не поговорив.

– Тату, а навіщо ти зараз надумав із ним зв’язатися? – Не зрозуміла дочка.

– Уляно, хочу попросити в нього за все пробачення, – батько низько опустив голову. – Він допоможе з твоїм весіллям.

– Тату, чому ти так вирішив? – Уляна так нічого і не зрозуміла.

– Тому що ти його правнучка, і твій суворий прадід ніколи не був бідним.

Батько дістав телефон, знайшов номер, яким не користувався багато років. Дещо подумав і натиснув виклик. З надією дивився на дисплей… Замигали секунди.

– Вікторе, ти чи що? – пролунав старенький голос.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩