Тамар приїхала в місто провідати дочку й онука Олежика. Вона підійшла до будинку й побачила внука у вікні. Відкрити двері він бабусі не міг, бо мати закривала їх, коли йшла на роботу. Тамара дивилася у вікно на Олежика. Той був дуже сумний. Раптом до неї підійшла сусідка й запитала: – А ви хто Олежику? Бабуся? – Так, я його бабуся, живу в селі. Як він тут? – А ви не знаєте, чи що?! – ахнула сусідка. Тамара дослухала її й застигла від здивування. Вона ще раз глянула у вікно й вирішила діяти

 

Це зараз Олег Миколайович не хоче навіть і згадувати своє дитинство, свою юність та молодість.

Все його життя до зустрічі з коханою дружиною Ларисою, для нього було безпросвітним.

Він ніби жив на темному боці. І коли з’явилася Лариса, як промінчик світла у темному «царстві», життя його поступово заграло яскравими фарбами та радісними надіями.

Кажуть – від долі не втекти. Вже з першого дня народження людини починається відлік її долі.

Іноді кажуть, що з долею можна посперечатися, а іноді можна просто котитися під натиском своєї незавидної долі.

То він зараз шановний Олег Миколайович, а раніше був Олежик. Народився він у простій родині, батько залізничник. Мати теж працювала там, бо жили вони в районі вокзалу.

Їхній будинок стояв біля залізниці, іноді тремтів, коли проносилися поїзди, особливо товарні.

Але люди до всього звикають, тому й у родині Олежика не помічали ці незручності.

Трапилась у родині Олежика біда, не стало його батька. Йому було тільки три роки. Мати ледве прийшла до тями від цього, добре, що приїхала з села бабуся Тамара і забрала з собою онука.

-Тобі треба влаштовувати особисте життя, та й на роботу треба ходити, а дитина одна в домі. А Олежика ми з дідом виховаємо, – сказала Тамар своїй дочці, і поїхала з хлопчиком.

Мати невдовзі знайшла собі нового чоловіка і переїхала жити до нього, а потім і сина забрала до себе.

Тамара не знаходила собі місця, вже звикла до онука, а там чужий мужик, а раптом погано ставитиметься до її улюбленого онука.

Так вона металася у поганих передчуттях, постійно думала про онука. І не витримавши, відклала всі свої справи, поїхала до дочки.

Коли вона підходила до будинку, то побачила у вікні Олежика, який, дивився на всі боки.

Олежик підріс, йому йшов п’ятий рік. Відкрити двері він не зміг бабусі, бо мати замикала двері на замок, коли йшла на роботу зі своїм чоловіком.

Тамара дивилася у вікно на Олежика, а той був дуже сумний. Сусідка, що проходила повз, запитала:

-А ви хто Олежику? Мабуть, бабуся?

-Так, я його бабуся, живу в селі, ось приїхала відвідати, як він тут?

-А ви не знаєте, чи що?! – ахнула сусідка. – Погано йому тут. Вітчим свариться, та й мати не заступається. Вітчим постійно гульбанить, дитина іноді йде до нас, – розповідала сусідка. – Заберіть його в село, там йому буде краще, таки ж хоч під наглядом.

Тамара так і застигла від здивування. Вона ще раз глянула у вікно і вирішила діяти.

Довго не роздумуючи, вона знайшла камінь і відкрила замок. Вона зайшла в хату, підхопила Олежика і забрала з собою, попросивши сусідку, щоб та пояснила її дочці, де тепер житиме Олег.

Такий стан справ влаштував усіх, бабуся з дідом раділи, онук під наглядом.

А його матері він особливо і не був потрібен, тим більше вона чекала ще одну дитину.

Минув рік, Олег одужав, став веселим і усміхненим хлопчиком, ходив скрізь з дідом. Бабуся з дідом любили онука. Але біда підкралася непомітно, раптом злягла бабуся, їй і років ще не багато, всього п’ятдесят, а разом відчула нездужання, потім гірше і гірше.

Незабаром бабуся Олежика зрозуміла, що більше не встане. Вона дивилася на онука, переживала за його майбутнє. Як він житиме без неї?

Коли ховали Тамару, Олежик сиротливо стояв, а мати тримала на руках свого малого сина. До Олежика вона й не підійшла, він для неї, немов чужий.

Дід з онуком жили вдвох усю зиму, дід ще був чоловіком хоч куди.

Самотні жінки на нього заглядалися і вирішив він одружитися.

Прийшла до хати інша жінка, Олежик їй не потрібен, тоді дід відвіз його до матері, тим більше він мав іти в перший клас.

Сім’я матері для Олежика була чужою, незатишною, мати неласкава. Вітчим так і гульбанив, сварився, намагався виховувати Олежика в своєму дусі – грубо, чим лише віддаляв його від себе все далі.

Так і жив він у родині чужинцем, ходив до школи, вчився погано.

Матері було не до старшого сина, такий чоловік та ще й малий син. Коли вітчим приходив злим, він одразу дивився на Олежика суворим поглядом, хлопчина вже знав, що той знову виховуватиме.

Хлопець ішов з дому, пропускав уроки, і врешті-решт відправили Олежика у дитбудинок. Так і почалося його нове життя.

Олежик зв’язався з поганою компанією.

На волі бував він з того часу недовго, він уже був дорослим, а своє життя не міг змінити.

Звичайно він розумів уже, що в цьому винен сам, але не було кому направити його на правильний шлях, не попалася йому на шляху хороша людина.

А іншого життя Олежик не знав, не бачив, і вважав, що така його доля, і нікуди від неї не подітися…

…Коли Олежику було тридцять два роки, він вчергове вийшов на свободу і йшов містом, думаючи, куди попрямувати.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩