Я живу в нашому будинку вже років п’ятнадцять, перебралася сюди одразу після розлучення. Після невдалих стосунків із першим чоловіком мені так і не вдалося налагодити особисте життя. Дітей у нас спільних не було, тож я абсолютно одна. Я працюю вчителькою математики у школі.

Моя робота – моя втіха. Спілкування з дітьми надає сенсу мого життя. Рік тому до нас у будинок перебралася жінка із двома дітьми. Зоя від початку не сподобалася більшості жителів нашого під’їзду через свою нетовариську. Вона вела досить замкнутий спосіб життя.

Ставлення до неї погіршало ще більше, коли вона нагрубіла жінкам з нашого під’їзду. Чутки у нас розлітаються просто з шаленою швидкістю. Я з нею рідко стикалася, особисто мені вона нічого не зробила, тому мені здавалося, що історії, які про неї розповідають здебільшого перебільшення.

Сусіди казали, що Зоя з сьомого поверху байдужа до своїх дітей через те, що вони схожі на її колишнього чоловіка, якого вона терпіти не може. Я не вірила всім цим пліткам, поки особисто не стала свідком неприємної сцени. Того дня я поверталася додому та побачила Зою. Вона тримала дочку та сина за руки і йшла мені назустріч.

Раптом хлопчик послизнувся і впав. Зоя одразу розлютилася: -Ти такий же розтяпа , як і твій батько! Краще б тебе взагалі не було. Я здивувалася, вперше бачила, щоб жінка з такою ненавистю розмовляла з власною дитиною. -Мам, Сашко ж випадково, — Спробувала заступитися за брата сестра.

— Тебе не питали, замовч, Ліза. У мене одне питання лише: «Як така жінка може називатися матір’ю?». Мені стало дуже жалко дітей, але я не знаю , як їм допомогти. Для мене таке ставлення до них просто неприпустиме.