Раніше я тільки з мамою свого чоловіка не спілкувалась, а тепер і з ним теж перестала. Думаю, що треба оформити розлучення, щоб більше не стикатися з цією “чудовою” родиною. Дякувати Богу, дітей нажити не встигли.

Стосунки останнім часом із чоловіком стали натягнутими. Загострилося все в той момент, коли свекруха оголосила, що ми повинні переїхати до неї жити, тому що їй важко самій дати собі раду в побуті. А я вже проходила спільне проживання з цією жінкою, мені більше такого струсу не потрібно. Чоловік уперся – там же матуся, їй же треба допомогти. Так слово за слово й посварилися.

Я виходила заміж у двадцять два роки, до того ми з чоловіком зустрічалися рік, але разом не жили. Він жив із мамою, куди я як наречена не запрошувалася, а я в гуртожитку при університеті. Сама я приїхала з села вчитися до Києва.

Моя сім’я не багата, якби я свого часу не змогла вступити на бюджет, то довелося б або шукати університет скромніше не столиці, або спробувати через рік. З тієї ж причини я жила в гуртожитку, який був старим і з купою тарганів. Подітися було нікуди.

Я намагалася підробляти з першого курсу, щоб не сидіти на шиї у батьків. Грошей вистачало тільки на харчі, але на оренду окремого житла ні, тут треба було обирати – або мати можливість їсти щодня і при необхідності купувати одяг, або жити в окремій квартирі. Варіант оренди кімнати я не розглядала, був вже негативний досвід.

Так що з майбутнім чоловіком ми гуляли в парках, трималися за ручки та носиками терлися, мені це все здавалося дуже романтичним. По закінченню п’ятого курсу він запропонував мені вийти за нього заміж, а після моєї згоди повів знайомитися з мамою.

Тетяна Макарівна – жінка галаслива, дуже велика і безпардонна, що поважає тільки себе і сина, а решту вважає лушпинням. Невістка з села, без свого кута, без зв’язків, без роботи викликала в неї обурення.

– Ти кого привів у квартиру? Ось на ній ти зібрався одружитися? У неї ж на лобі написано “село”, і ніяка освіта це не зітре! – обурювалася мама мого нареченого, зовсім не переживаючи, що я взагалі стою поруч і все чую.

Син щось пояснював мамі, а я стояла наче вкопана. Такого невиразного хамства мені зустрічати ще не доводилося. Перша зустріч не склалася, можна сказати.

Можливо, справа і до весілля не дійшла б, але чоловік тоді проявив характер, посварився з мамою і вибив собі право одружитися з тією, хто йому подобається. Не знаю, які аргументи йшли в хід, може, просто зірки так зійшлися, але на другій зустрічі свекруха поводилася стриманіше, хоча доброзичливості не додалося.

Потім ми розписалися і почали жити разом із Тетяною Макарівною, розмістившись у кімнаті чоловіка. Свекруха заявила, що нам треба збирати на своє житло, а на орендованій квартирі ми цього ніколи не зробимо.

– Поживете зі мною, грошей накопичите, та й невістку я хоч чогось встигну навчити, нав’язалася на мою голову!

Я була юна, скромна і вирощена з дитинства правилом “не можна хамити дорослим”. І це ж мама чоловіка, її треба слухатися. Тому всі шпильки свекрухи я терпіла цілий рік. І ким я тільки за цей рік не була: і криворукою, і селючкою, і поганню, але найчастіше дурепою безрукою. Це я чула частіше за своє ім’я.

Чоловік у наші стосунки не встрявав, хоча свекруха і при ньому не соромилася у висловлюваннях. Можливо, якби я тоді отримала нормальну підтримку, то пішла б від них вже у перші місяці, а то й до весілля не дійшла б. Але підтримки не було, подруги всі якось розлетілися, а мама, яка все життя сама прожила під п’ятою свекрухи, радила терпіти, мовляв, тепер це твій хрест, неси його.

Але вода камінь точить, ось і моє терпіння через рік добігло кінця. Я сказала чоловікові, що жити більше з його мамою не можу, не хочу, не буду. Треба винаймати квартиру та жити окремо, все одно ніяких накопичень зробити не виходить, свекруха постійно витягувала гроші на якісь свої термінові потреби.

За рік я так втомилася, що мені було вже байдуже, піде чоловік за мною, чи ні. На мій подив, він пішов. Побурчав, звичайно, але теж зібрав речі та пішов. З того часу я стала для свекрухи ворогом номер один.

Ми вже два роки із чоловіком живемо окремо. Я з його мамою не спілкуюсь взагалі ніяк, навіть привітаннями. Він до неї їздить, я ні.

Навіть коли вона два місяці тому потрапила до лікарні, я не почала з нею спілкуватися. Готувала для неї судки, які чоловік возив їй, купувала потрібні ліки, але без особистого контакту.

Лежала мама чоловіка у лікарні з переломом руки, робили невелику операцію. Але поки вона там лежала, виявили ще кілька проблем, тож свекруха кочувала з одного відділення до іншого. Нарешті її виписали додому.

Як я вже казала, свекруха жінка дуже велика, зайва вага їй дуже ускладнює життя. Вона і до потрапляння в лікарню не надто дружила з домашнім господарством, а тут їй стало зовсім важко. Тут вона знайшла вихід – треба назад кликати сина з невісткою, нехай вони по дому все роблять.

Сину вона мізки промила, і він почав транслювати волю мами мені. Я спочатку просто відмовлялася, намагалася якось арrументувати, а потім просто заявила, що не збираюся знову повертатися, та спілкуватися з людиною, яка мене принижувала.

– Ти що таке кажеш? Коли це мама тебе принижувала? – поцікавився чоловік.

– Тобто те, що твоя мама мене на ім’я не називала, це нормально? То я вівця, то погань, то дурна.

– Та мама тобі слова поганого не сказала. А те, що дурною називала, ну так на правду не ображаються, видав чоловік.

Я стою, дивлюся на нього і не розумію, а що я поряд із цією людиною три роки роблю? Як шори з очей упали.

Таке відчуття, що до цього я дивилася якийсь безглуздий фільм, а тепер раптово усвідомила, що це не фільм, а моє життя. Адже і свекруха, і чоловік мають рацію – дурепа я, бо терплю цих людей поруч із собою.

Подаватиму на розлучення, а чоловік нехай їде до мами. Сподіваюся, на його шляху більше не трапиться така дурна, яка буде терпіти його разом з екстравагантною мамою.

КІНЕЦЬ.