Степан гуляв парком, коли помітив на лавочці, симпатичну дівчину. – Привіт, будеш каву? – спитав він, і простяг їй стакан. – Дякую! – відповіла вона. – Я Степан, а тебе як звати? – усміхнувся хлопець. – Тетяна! – відповіла дівчина. – Може, розкажеш мені про себе, – сказав Степан, щоб підтримати розмову. – А ти не переживаєш, що як розповім, то пошкодуєш, що взагалі підійшов? – важко видихнула Таня. – Ні, не пошкудую, – запевнив хлопець. І Тетяна все розповіла. Вислухавши її, Степан застиг, і не міг повірити у почуте

 

– Привіт, будеш каву? – спитав Степан незнайомку, що сиділа на лавочці, і простяг їй склянку з кав’ярні навпроти.

Дівчина здивовано глянула на нього і посміхнулася. Вона прийняла простягнуту склянку і зробила ковток.

– Дякую, смачно! – Тільки сказала вона і зробила ще ковток.

– Я Степан, а тебе як звати?

– Тетяна, приємно познайомитись!

Вона не знала, що йому ще сказати, бо не зовсім розуміла, навіщо він до неї підійшов.

– Ти тут часто буваєш! – Усміхнувшись, сказав він. – Тут вільно?

Таня трохи посунулася, дозволяючи йому сісти поряд.

– Чому ти вирішив, що я тут часто буваю?

– Вперше я помітив тебе ще з півроку тому, мабуть. Якось повертався з роботи і просто випадково глянув у цей бік. Потім ще приблизно за тиждень. Потім ще й ще. Я думав, що мені здається, але потім вирішив перевірити. Тепер я точно знаю, що приходиш сюди по п’ятницях. Сидиш зазвичай півгодини або трохи більше, а потім ідеш.

Тетяна виглядала здивованою. Їй і на думку не спадало, що хтось міг за нею так уважно спостерігати.

– Я сподіваюся, ти не не якийсь там… негідник? – пожартувала вона.

– А я схожий на нього?

– Не надто, але це не відповідь.

– Ні! – впевнено сказав він.

– Ага, всі так кажуть! – Відповіла вона і засміялася.

У неї був такий сміх, що Степан й сам не втримався. Вони сиділи і сміялися, а коли змогли заспокоїтися, він помітив:

– А ти ще й прикольна!

– А яка ще? – Здивувалася вона.

– Не знаю, наче загадкова.

– Справді? І в чому моя загадка?

– Ну, знаючи, що ти приходиш сюди щоп’ятниці, мені тепер чомусь цікаво, куди ти потім ідеш, і що робиш у решту днів.

– О, повір, це найкращий час у моєму житті за весь тиждень. Ти знаєш про мене все найцікавіше! – сумно сказала вона.

– Я так не думаю. Може, розкажеш мені?

– Я тебе зовсім не знаю…

– Тоді давай, почнемо з малого. Чому саме ця лавочка і чому цей день?

Таня задумалася ненадовго, а потім відповіла.

– Я десь вичитала, що якщо робити хоча б щось із періодичністю, то це створює ілюзію впорядкованості у власному житті. Це радять людям, які намагаються набути балансу. Мені сподобалася порада. Коли я це прочитала, то саме проходила повз цю лавку в п’ятницю, вирішила сісти. Запам’ятала час, а потім почала приходити сюди щотижня.

– І що допомагає?

– Мені здається, що так! – З усмішкою відповіла вона. – До того ж мені тепер дуже подобається ця лавочка…

– Але чим?

– Мимо проходять різні люди. За ними цікаво спостерігати. Деяких із них я бачу досить часто. І, до речі, я можу тебе зрозуміти. Іноді мені теж буває цікаво, де вони проводять залишок свого вечора, де живуть і чим займаються. Тільки ось я жодного разу не наважилася ось так безцеремонно підійти і увірватися в їхнє життя!

– То я значить безцеремонний? – обурився Степан.

– Ну, якщо трохи, то так, але це скоріше сміливість…

– О ні. Відкрию тобі секрет, я вже близько місяця планував! – веселіше сказав він.

Степан усміхнувся, уважно на неї подивився і попросив:

– То може, розкажеш мені про себе в нагороду за сміливість?

– Чи за безцеремонність? – пожартувала вона.

– Я серйозно! Мені б хотілося хоч щось дізнатися про тебе! – наполягав він.

– А ти не переживаєш, що коли дізнаєшся, то пошкодуєш, що підійшов до мене сьогодні?

– Пошкодую? Точно навряд! Розкажи!

Тетяна знову сумно посміхнулася. У неї було багато знайомих і людей, яких прийнято називати друзями, але мало з ким, вона могла отак  відверто балакати цілих кілька хвилин останнім часом.

– Нещодавно в мене не стало батько. Мені його не вистачає. Часом мені здається, що моє життя закінчилося. Він був єдиною рідною людиною, яка в мене залишилася. Моя мачуха, скориставшись тим, що я переїхала до гуртожитку, коли вступила до інституту, вступила у спадок та продала квартиру. І переїхала. Я залишилася без роботи. Намагаюся придумати, як жити далі.

– А чому вона так вчинила?

– Тому що багато років тому через мене не стало її дочки!

Від останньої фрази Степан застиг. Він дивився на цю миленьку дівчину і навіть уявити не міг, щоби вона щось зробила комусь. Важко було повірити.

– Як це? Що ти маєш на увазі?

– Я раніше нікому про це не розповідала.

– Розкажи мені. Я зрозумію, – попросив він.

– Мені було тринадцять, їй три. Батько тільки одружився з Христиною. Вона із донькою переїхала до нас. Їх запросили на якесь свято до друзів, а нас із Вітою залишили вдома вдвох. Її мати наполягала, щоб я викупала сестру. Мене одразу переконали називати Віту сестрою, хоча ми майже не були з нею знайомі. Я не заперечувала, вона мені подобалася, але все ж таки я не розуміла, навіщо це.

Я послухалася. Набрала теплу ванну, ледве вмовила Віту залізти в неї, вийшла за рушником, а коли повернулася, вже було пізно.

Тепер Степан розумів, чому вона казала, що він, можливо, пошкодує, якщо вона розповість йому свою історію. Все справді було непросто.

– Але ж ти розумієш, що не винна? – Запитав він.

– А хто тоді винний? Я ж лишилася за старшу!

– Тобі було лише тринадцять. Насамперед винні батьки. Це їхній обов’язок стежити за малолітніми дітьми, а не твій.

– Хіба це змінює суть справи?

– Звісно. Тільки твоє почуття провини заважає тобі розшукати ту Христину і забрати в неї гроші, які належать тобі. Тільки почуття провини, але якщо ти зрозумієш, що винна насправді вона сама, все зміниться!

– Віту це не поверне. Це точно!

– А питання зараз не в цьому. Мені шкода, що так вийшло, але батьки мали найняти няню того вечора або придумати щось ще. Твоєї провини в цьому немає.

– Але чому тоді я почуваюся такою винною?

– Бо ти добра. І тому що тебе переконали відчувати почуття провини. Набагато простіше звинуватити когось, ніж визнати свою помилку. Розумієш?

– У голові зараз починаю розуміти, але душею… Вона була маленькою, а я на десять років старша!

– Це твої слова чи твоєї мачухи? Ти не ростила цю дівчинку від народження. Ти ледве познайомилась із нею. Звідки ти могла знати, що робити?

Тетяна вперше подивилася на всю цю історію з такого ракурсу. Того дня її життя змінилося на до та після. Щоразу, коли вона робила щось, Христина згадувала їй цю ситуацію. Вона так звикла чути це, що важко було не повірити у свою провину.

Скільки разів їй хотілося піти з дому, забути про все, але тепер після слів Степана все почало прояснятися.

– Я була не винна…

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩