Ця історія сталася зі мною ще в юності. Мені було 15 років, коли я зустріла його. Милий хлопець, з великими амбіціями і в нас зав’язалися серйозні стосунки. Через рік він поїхав навчатися в інше місто, а за пів року написав, що хоче розлучитися.

Я не можу описати своїх почуттів у ті дні, мені було дуже погано. Але я була молода і вродлива, тому увагою хлопців не обділена. Незабаром я зустріла Ігоря, 25 річного хлопця з шлюбом за спиною, що не склався.

Я його не кохала, мені з ним просто було цікаво. Відносини розвивалися швидко. Справа йшла до весілля (бо намічалося дитинка), а я все не могла забути того хлопця, та й він постійно про себе нагадував, писав, каявся, просив почати все з початку.

Я не витримала і поїхала до мами, про весілля не могло бути й мови, мені буквально чинив опір майбутній чоловік, а про стосунки з тим хлопцем звісно я і мріяти не могла.

Ближче до терміну появи дитини наші батьки абияк умовили нас поговорити (вірніше за мене), адже жити якось треба. І я здалася на милість долі, на горезвісне «стерпиться-злюбиться». О, як я помилялася!

Незабаром настав день появи дитини і з цього моменту все просто руйнувалося, руйнувалося моє життя. Вирок моєму малюку винесли одразу і навіть запропонували написати відмову, мовляв, молода, ще будуть діти.

Синочок був з множинними вадами розвитку, були відсутні пальчики на руках та ніжках. Чоловік і його батьки якось одразу притихли і кудись поділися, довго тримали паузу, але з лікарні все-таки забрали, погано зображали радість на обличчях і до дитини намагалися не підходити.

Минуло три тижні, напередодні Нового року, коли всі вже притихли, навіть ні, причаїлись, у двері постукав він. “Я все знаю! Збирайся я тебе хочу і не кину твою дитину!».

Що й треба було дурній, яка ще не відійшла! Я пішла, мене й не тримали. До речі, і не шукали потім зустрічей і не з’ясовували, що трапилося, пішла і, дякувати Богу.

Замість обіцяного кохання в результаті я отримала чоловіка, що гуляє, причому дуже соромиться наявності у дружини сина з таким здоров’ям. І за простої побутової сварки мене виперли «до мами» і я пішла. І знову ніхто зі мною говорити не хотів.

16 років минуло з того часу, виріс син красень і розумник, незважаючи на всі його особливості, має люблячого батька та маленького братика, я щаслива у своєму третьому шлюбі.

А перше кохання (а чи було воно?) так і не одружився, кар’єру намагається будувати. Рідний батько мого сина одружений та має дочку, в соц. мережах намагається напроситися на пізню зустріч.

А мені йому нема чого й сказати. Як я мучалася, бачачи стан дитини, як я воскресала, бачачи його успіхи, як у 6 років йому потрібна була термінова пересадка і я, не замислюючись, стала донором і ще багато речей. Він не зрозуміє.

КІНЕЦЬ.