Мені 22 роки, моєму хлопцеві 21 рік. Ми зустрічаємось майже 5 років. Вийшло так, що ми почали жити приблизно за півроку (як мені здається тепер, це був необачний вчинок, надто рано це сталося).

Так ми живемо вже певний час, а точніше кілька років. Спочатку ми жили в комуналці, потім у орендованій квартирі. Бюджет у нас загальний, кожен вкладає половину, були часи, коли я вкладала більше коштів і буває, що вкладаю.

У нього тільки зарплата, у мене зарплата та ще й допомагає батько. Нещодавно батько купив мені квартиру. Ми живемо у ній уже два місяці.

Мій юнак перед самим переїздом заявив, що переїжджати не хоче, тому що квартира моя і запропонував навіть просто пожити окремо, але зустрічатися також. Я йому сказала, що це буде крок назад. І що у такому разі розставання – це вихід.

Він налякався і таки переїхав. Але при будь-якій нагоді нагадує мені, що квартира моя. Власне, у чому проблема, нещодавно я задумалася про шлюб.

Ми сильно посварилися, і я попросила його з’їхати, він повернув мене, але я вирішила запитати про шлюб.

Чому? Тому що раніше ми цю тему не порушували ніколи. Ніколи цього не обговорювали.

Якщо тема піднімалася, то опосередковано та ззовні. І щоразу він відразу замикався в собі, я залишалася непоміченою з його боку. Він одразу ж припиняв розмову чи не озвучував своїх думок.

Якось він сказав, що одружуватися можна лише тоді, коли є своє житло. І що ті, хто одружуються без свого житла та вести дружину нікуди – дурні. Що діти у такому віці як у нас – незаплановані і що у такому віці їх планують лише легковажні.

При цьому у нас все влаштовано, як у сім’ї. Але самого шлюбу – немає. Він часто говорить про плани, але там не йде мова про мене.

Він каже, яку хоче машину (братиме на неї кредит, до речі). Він каже, яку хоче здобути ще одну освіту, яку роботу хоче.

При цьому він не озвучує, що він бачить щодо нас. Він дуже любить відпочивати на морі, навіть просив мене звільнитися з роботи заради відпустки, при цьому утримувати мене не готовий. Тільки тимчасово, доки я знову не знайду роботу. І вважає, що жінка має працювати.

Якщо має якісь великі премії, він не вкладає їх у будинок, а лише у відпустку чи нам на одяг. Найголовніше, що він відповів на запитання про шлюб.

Я запитала його, коли він планує, і він відповів: «Я планую шлюб тоді, коли буду мати своє житло». Я запитала: Є квартира, ти збираєшся купувати машину. Жодних дій для покупки квартири не робиш, коли ж ти збираєшся тоді її купити і одружуватися?»

Він відповів: “Не знаю точно” і посміявся.
Наступна розмова відбулася через 2 дні, бо він знову почав говорити про машину.

Ми посварились. Я сказала, що жити в «цивільному шлюбі» 5-7 років не збираюся і чекати також. Я маю знати терміни. Конкретні терміни. Інакше ми йдемо у нікуди.

Він сказав, що не треба нічого чекати, і я збожеволіла. Коли ми відійшли від сварки, він сказав таку річ: «Я бачу тебе в майбутньому, планую шлюб. 5 років тобі чекати не доведеться, але сказати, коли я не можу».

Також раніше він увесь час їздив до інших країн по роботі. Наразі такої можливості немає. Він став їздити грати у хокей із аматорською лігою (сам колишній проф. хокеїст). Вони там грають та випивають.

Раніше він був проти поїздок із друзями. Сам їздив лише по роботі і мене не пускав. Тепер він почав вважати, що на пару днів можна з друзями поїхати і подивитися місто.

Це стало для мене дивною новиною. У мене є стійке відчуття, що людина просто не хоче весілля. І не планує.

Йому добре зі мною, начебто система працює. І річ не у віці навіть, а в тому, що дружиною він мене не бачить. У мене ж пішла огида та недовіра.

Мені стало принизливо так жити, не кажучи вже про близькі стосунки. Мені здається, що мене наче взяли напрокат.

КІНЕЦЬ.